Читать «СИНЯ КНИЖЕЧКА» онлайн - страница 3

Василь Стефаник

Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу як молотом.

- Та ще снив ми си недавно. Десь я беру воду з керниці, а він десь на самім споді у такі подерті кожушині, що го­с­по­ди­! Тут-тут утопитьси. «Миколайку, синку,- десь я єму кажу,- а ти ж тут що дієш?» А він мені вповідає: «Ой дєдю, не годен я у воську вібути». Кажу я єму: «Терпи, та навуки бериси, та чисто коло себе ходи. Та й, аді, вже навчився...»

Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.

- Їду до него, та знаю, що вже го не застану. Але ци буде до кого вернутиси? Бігла за мнов полем, кервавими сльо­за­ми просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещи­ла як несповна розуму. Але-м нагнав коні та й прімкнув. Може, де там серед поля вже домерзає... Було стару взєти. А нам же тепер чого треба? Най гроші йдуть, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам? Торби най пошиє, та підемо просючи межи люди у то місто, що Миколаєва могила у нім буде.

Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали.

- Ой стара, тото-м діждалиси на сивий волос вінка! Тото, небого, десь б'єш головов у стіни, тото до бога ридаєш!

Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори. Мужикові причувся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він коні батогом та ба­тогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.

- Небезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрєтали ра­зом з Миколов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити. Най би над нами і пес не гавкнув на чужі сто­роні, але най бих укупі були! Де ж він сам буде в чужі чужиниці!

Колія бігла світами.

- А шкода, що-с був уріс, як дуб. Бувало, що озме в руки, та й горить му у тих руках. Було одну втєти ще малому...

Колія добігала до великого міста.

Виходив із людьми. На вулиці лишився сам. Мури, мури, а між мурами - дороги, а дорогами - тисячі світил в один шнур понасилювані. Світло у пітьмі потопало, дрожало. Ось-ось впаде, і чорне пекло зробиться.

Але світила пускали коріння у пітьму і не падали.

- Ой Миколайку, кобих ті хоть умерлого видів. Вже і мені, синку, тут буде амінь!

Сів під мур. Тайстру поклав на коліна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавалися один д' одному, світила схо­ди­лися всі докупи і грали барвою, як веселка. Замкнули му­жика, аби його добре оглянути, бо він з дуже далеких кра­їв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше ску­лився та й взявся молити:

- Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок. Николаю свєтий...- та й бився в груди.

Поліцай надійшов та й справив до касарні.

- Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?

- Він повісився у вільхах за містом. Тепер лежить у тру­па­рні. Йдіть тією вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.

Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на вулиці та й стогнав. Як пролежався, то пішов вулицею вдолину. Ноги делькотіли, як підвіяні, і шпоталися.

- Синку, синку, та й ти стративси!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.