Читать «СИНЯ КНИЖЕЧКА» онлайн - страница 6

Вона говорила до своїх хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Адрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.

- Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!

І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.

- Ліпше, синку. Уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за со­бов!

І плювала кров'ю, і синіла, але тримала за руки.

Хлопці вже зважилися, і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже смі­ялися.

З коршми вибігло кілька людей.

- Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ють, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!

Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли зака­ме­ні­лі, покервавлені і не рушалися з місця.

- Мой-ня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді...

- Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали...

- Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє...

Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.

Лесь кинув мішок на зе­млю і став як дурний. Він такого на­паду ніколи не сподіва­вся і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.

- Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тежко підбігати. Гай, бийте...

Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.

- Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг - бийте!

Лесиха заревіла на все село.

- Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлі­бці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, лю­ди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна...

- Таж бийте, і пальцем не кину!

- Най тебе, чоловіче, бог піб'є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в бога вімолила... Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.

Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землі і не рушився.

- Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Та­кого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що зе­мля здрігнеси!

І лежав, і свистав завзято.

Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вно­чі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.

- Діти, діти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегодні на увесь вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити...