Читать «СИНЯ КНИЖЕЧКА» онлайн - страница 2

Василь Стефаник

- Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє по­ле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від ці­саря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жи­дах, і по всєкі вірі!

ВИВОДИЛИ З СЕЛА

Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закер­ва­в­лену голову якогось святого. Із-за тої голови промика­ли­ся проміні сонця.

На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них сві­тло, як від червоного каменя,- тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого - такі смутні ви­ходили.

За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та го­лова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч - десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.

- Ти вже йдеш, синку?

- Йду, мамо.

- А ти ж на кого нас покидаєш?

Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.

Підійшов до сина тато.

- Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.

- Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пі­стувала, дула-м на ті, як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

Взяла сина за рукави та повела до хати.

Мир подався д'воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.

- Синку,- питався тато,- а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?

Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.

- Гай, ходім.

Мама не пускала.

- Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти обернешси, то по­ро­ги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже і, відай, сам не прийдеш.

Ймила сина за ноги.

- Воліла бих ті на лаву лагодити!

Пішли.

Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.

Переходили ліс.

Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.

За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:

- Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то за­бу­дьте, але благословіть у далеку дорогу.

Всі поскидали капелюхи.

- Повертайси здоровий назад та не забавлєйси.

Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо.

- Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи на­правці та й тебе здогоню.

- Люди добрі, озміть-ко жінку, бо руки собі поломить.

Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила.

- Йди здоров, Миколаю! - кричала громада.

Тої ночі сиді­ла на подвір'ї стара мама та захриплим голосом заводила:

- Відки тебе візирати, де тебе шукати?!

Доньки, як зазулі, до неї говорили. Над ними розстелилося осіннє склепіння небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім залізнім тоці.

СТРАТИВСЯ

Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та пла­кав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, па­дали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається.