Читать «Свиняча етика» онлайн

О. Генрі

Свиняча етика

Зайшовши до курильного вагона трансконтинентального експреса, побачив там Джефферсона Пітерса, який один з усіх людей, що живуть на захід від річки Уобаш, має голову на в'язах і може ворушити одразу обома великими півкулями мозку та ще й мозочком на додачу.

Поле діяльності Джеффа не якесь там незаконне шахрайство. Удовам і сиротам його боятися нічого: він забирає тільки лишки. Найчастіше він полюбляє уподібнювати себе до мішені у вигляді пташки, в яку перший-ліпшнй марнотрат або нерозважливий вкладник може пошпурити кількома зайвими доларами. Знаючи, що на Джеффові голосові зв'язки добре впливає тютюн, я з допомогою двох грубезних і легкозаймистих сигар «брева» почув історію його останньої афери.

- В нашому ділі,- сказав Джефф,- найважче знайти благородного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахрувати спокійно. Найкращі фахівці, з якими мені випадало здійснювати ту чи іншу комбінацію, іноді вдавалися до крутійства.

Ось чому торік улітку я надумав податися в такий закутень, де ще не встиг побувати змій-спокусник, і глянути, чи не знайду там собі помічника, який має хист до злочинства, але ще не розбещений успіхом.

Натрапив я на одне містечко, здавалося, цілком підходяще. Жителі ще не знали про те, що Адама витурили з райського саду, й розкошували як в Едемі, даючи імена всіляким тваринам і вбиваючи гадюк. Містечко мало назву Маунт-Нібоу й розташоване було приблизно там, де сходяться разом Кентуккі, Західна Віргінія та Північна Кароліна. Як? Ці штати не межують між собою? Дарма, в усякому разі десь там поблизу.

Згайнувавши цілий тиждень на те, щоб переконати жителів містечка, що я не збирач податків, я одного разу заглянув до крамнички, де збиралися місцеві пустобрехи, і почав розвідувати обстановку.

- Джентльмени,- кажу я, після того як ми вже потерлися носами й гуртом обступили барильце з сушеними яблуками,- по-моєму, ніде на землі немає таких людей, як у вашому місті. Ви безмежно далекі від будь-якого гріха чи плутні. Всі жінки у вас хоробрі й доброзичливі, всі чоловіки чесні й запопадливі. Життя тут, певно, прямо ідилія. Мимоволі згадуєш,-кажу,-прекрасну баладу Гольдштайна «Покинуте село», де є такі чудові рядки:

Став здобиччю знегод лихих цей край; Хто здатний чарам злим покласти край?  Суддя повільно їхав мимо, мамо. Я стану королевою, і край.

- Ваша правда, містере Пітерс,- каже крамар.- Таких доброчесних і млявих громадян, як ми, ви не знайдете в усіх Блакитних горах. Але ви, мабуть, не знаєте Руфа Тейтема?

- Авжеж, не знає,- озивається міський констебль.- Та й де б вони могли познайомитися? Цей Руф, безсумнівно, найзапекліший негідник з усіх, що будь-коли уникнули шибениці. До речі, я згадав, що іще позавчора мав випустити Руфа з холодної. Він уже відсидів свої тридцять діб, які йому присудили за вбивство Янса Гудло. А втім, зайвий день чи два Руфові не завадять.

- Щоб я провалився,- кажу я їхньою гірською говіркою.- Невже в Маунт-Нібоу є такий душогуб?

- Гірше,- відповідає крамар.- Він краде свиней.