Читать «Розмова за пільговим тарифом» онлайн - страница 2

— Гей, ти там! Слухай… О господи, якби тільки я міг попередити тебе! Але як? Адже ти всього-на-всього голос. Якби я міг показати тобі, які самотні роки попереду… Обірви все разом, убий себе! Не жди! Якби ти міг знати, що значить перетворитися з того, що ти є, в те, що я є сьогодні…

— Чого не можна, того не можна, — засміявся молодий Бартон. — Я ж не можу знати, чи відповів ти на мій дзвінок. Усе це автоматика. Ти розмовляєш із записом, а зовсім не зі мною. Нині дві тисячі тридцять сьомий рік, для тебе — шістдесят років тому. На Землі почалась атомна війна. Всіх колоністів відкликали з Марса на ракетах. А я відстав…

— Пам’ятаю, — прошепотів старий.

— Один на Марсі, — реготнув молодий голос. — Місяць, рік — чи не все одно! Продукти є, книжки є. У вільний час я підібрав фонотеку на десять тисяч слів — відповіді надиктовані моїм же голосом і під’єднані до телефонних реле. Сам собі дзвонитиму, заведу співрозмовника… Через шістдесят років мої записи мені подзвонять. Я, правда, не вірю, що пробуду на Марсі стільки років. Просто така чудова думка прийшла в голову, спосіб згаяти час. Це справді ти, Бартон? Ти — це я?

Сльози текли з очей старого.

— Так, так…

— Я створив тисячу Бартонів, тисячу магнітофонних записів, чутливих до запитань, і розмістив їх у тисячі марсіанських міст. Ціла армія Бартонів по всій планеті, поки я сам чекаю на ракету…

— Дурню! — Старий втомлено похитав головою. — Ти чекав шістдесят років. Зістарів, чекаючи, і весь час сам. І тепер ти став мною, і ти, як раніше, сам, сам у безлюдних містах…

— Не сподівайся на моє співчуття. Ти для мене чужинець, який живе в іншій країні. Чого мені сумувати? Коли я диктую ці записи, я живий. І ти, коли слухаєш їх, теж живий. Але один одного зрозуміти ми не можемо. Ніхто з ‘ нас не може ні про що попередити другого, хоч ми й перемовляємось: я — автоматично, ти — по-людськи пристрасно. Я живу зараз. Ти живеш пізніше від мене. Нехай це маячня. Плакати не стану — майбутнє мені невідоме, а коли так, я лишаюсь оптимістом. Записи сховано від тебе, і вони реагують не на будь-які, а лише на певні подразники з твого боку. Чи можеш ти вимагати від мерця, щоб той заридав?

— Припини! — вигукнув старий. Він відчув знайомий напад болю. — Боже, який ти був безсердечний! Геть!

— Чому був? Я є. Поки стрічка ковзає по тонвалу, поки крутяться бобіни і сховані від тебе електронні очі читають, вибирають і трансформують слова, я буду молодий — і буду жорстокий. Я лишуся молодим і жорстоким навіть через багато років після того, як ти помреш. До побачення…

— Стривай! — вигукнув старий.

У трубці клацнуло.

Бартон довго сидів, стискаючи в руках онімілу трубку. Серце завдавало йому несподіваного болю. Яким божевіллям це було! Він був молодий — і які дурні, які натхненні були ті перші роки самотності, коли він монтував усі ці керуючі ланцюги, плівки, схеми, програмував виклики на реле часу…

Пролунав дзвінок.

— Доброго ранку, Бартон! Говорить Бартон. Сьома година. Ану, вставай, піднімайся!..

Знову!

— Бартон? Говорить Бартон. Опівдні ти маєш поїхати до Марс-Тауна. Встановиш там телефонний мозок. Хотів тобі про це нагадати…