Читать «Розмова за пільговим тарифом» онлайн - страница 5
Рей Бредбері
Він опустив гвинтівку.
— Та не буде ракети, — заперечив він собі впівголоса. — Я старий. Надто пізно…
«Ну, а якщо прийде, — подумав він, — а ти й не взнаєш. Ні, треба, щоб зв’язок був у порядку».
Знову задзвонив телефон.
Він тупо повернувся. Прочовгав назад в аптеку, неслухняними пальцями взяв трубку.
— Алло! Незнайомий голос.
— Прошу тебе, дай мені спокій…
— Хто це, хто там? Хто говорить? Де ви? — відгукнувся вражений голос.
— Стривайте. — Старий похитнувся. — Я Еміль Бартон. Хто зі мною говорить?
— Говорить капітан Рокуелл з ракети «Аполлон-48». Ми щойно з Землі…
— Ні, ні!..
— Ви слухаєте, містере Бартон?
— Ні, ні! Цього не може бути…
— Де ви?
— Брешеш! — Старому довелося прихилитися до стінки будки. Його очі нічого не бачили. — Це ти, Бартон, глузуєш з мене, обдурюєш мене!
— Говорить капітан Рокуелл. Ми щойно сіли в Новому Чикаго. Де ви?
— У Грін Віллі, — прохрипів старий. — За тисячу кілометрів од вас.
— Слухайте, Бартон, ви могли б приїхати сюди?
— Що?
— Нам треба зробити деякий ремонт. Чи не могли б ви приїхати нам допомогти?
— Авжеж.
— Ми на полі за містом. До завтрашнього дня доберетесь?
— Так, але…
— Що ще?
Старий погладив трубку.
— Як там Земля? Як Нью-Йорк? Війна скінчилась? Хто тепер президент? Що з вами сталось?..
— Ще буде час набалакатись, коли ви приїдете.
— Та хоч скажіть, усе гаразд?
— Все гаразд.
— Слава богу. — Старий прислухався до звучання далекого голосу. — А ви впевнені, що ви справді капітан Рокуелл?
— Сто чортів!
— Перепрошую…
Він повісив трубку й побіг.
Вони тут, після стількох років самотності — неймовірно! — люди з Землі, люди, які заберуть його з собою, назад до земних морів, гір і небес.
Бартон завів машину. Він їхатиме цілісіньку ніч.
Гуркіт мотора голосно відлунював у горах.
Цей голос! Капітан Рокуелл. Не міг же це бути він сам сорок років тому… Він не робив, ніколи не робив такого запису. А може, робив? У нападі депресії, в нападі п’яного цинізму чи не зробив одного разу фальшивого запису фальшивої посадки на Марсі ракети з вигаданим капітаном і уявлюваною командою? Він із злістю мотнув головою. Ні! Просто він підозріливий дурень. Тепер не чжс для сумнівів. Треба всю ніч, цілісіньку ніч мчати навздогін за марсіанськими місяцями. Ох, і відсвяткують же вони цю зустріч!..
Зійшло сонце. Він страшенно стомився, розтерзаний зсередини шипами і тернами. Серце тріпотіло, руки судорожно стискали кермо, але солодко втішало очікування останньої телефонної розмови:
«Алло, молодий Бартон. Сьогодні я лечу на Землю. Мене врятували!..» Він злегка всміхнувся.
У затінене передмістя Нового Чікаго він в’їхав перед заходом сонця. Вийшов з машини — і завмер, втупившись в асфальт космодрому, протираючи запалені очі.
Поле було пустельне. Ніхто не вибіг йому назустріч, ніхто не тряс йому руку, не кричав, не сміявся.
Він відчув, як заходиться серце. В очах потемнішало, він ніби падав у порожнечу. Спотикаючись, побрів до якоїсь будівлі.