Читать «Рибалки» онлайн - страница 65

— Ходи, треба йти додому, — сказав він, перелізаючи до мене через парту.

— Нащо? Почекаймо татка, — сказав я, озираючись навколо.

— Татко не прийде, — сказав він, приклавши пальця до губів, щоб я замовк.

Він потягнув мене за руку й вивів із класу. Ми пробігли між кривими рядами дерев’яних парт і стільців, що були рівненько розставлені до того, як почувся той гамір. Під одним перекинутим стільцем лежав розламаний лоточок із чиїмось обідом — рибою з жовтуватим рисом, що розсипався по підлозі. Надворі мені здалося, що світ було розпиляно надвоє, а ми балансували на краю прірви. Я висмикнув руку з долоні Боджі. Мені хотілося повернутися до свого класу й дочекатися батька.

— Що ти робиш, дурню?! — закричав Боджа. — Там заколот. Там людей убивають. Ходімо додому!

— Треба дочекатися татка, — сказав я, несміливо зробивши за ним кілька кроків.

— Не можна, — заперечив Боджа. — Якщо ті люди вломляться сюди, вони впізнають, що ми хлопці М.К.О, «Діти “Надії’93”», їхні вороги, і нам тут буде небезпечніше, ніж будь-кому.

Його слова розбили мою інертність на друзочки й дуже налякали. Перед ворітьми зібралася юрба здебільшого старших учнів, що прагнули вибратися геть, але ми не пішли в той бік. Ми перейшли через повалений паркан, подалися до ряду пальм, що росли за школою, і приєдналися до Ікенни й Обембе, які вже чекали на нас у кущах під деревом, і ми всі побігли геть.

Повзучі рослини хрустіли під ногами, і повінь повітря увірвалася в мої легені. Кущі виплюнули нас у бік вузької стежки, що за кілька хвилин перетворилася на дорогу, в якій Обембе миттєво впізнав вулицю Ізоло.

Але та вулиця була майже порожня. Ми пробігли повз тартак, де у звичайний день нам довелось би прикривати вуха, щоб уберегти їх від оглушливого галасу деревообробки. Чимало скриплячих вантажівок, що привозили важкі колоди з лісів, стояли там перед горою тирси, але навколо них нікого не було. Звідти ми побачили широку дорогу, смуги якої розмежовував довгий розділювач завширшки як три мої ступні. То була дорога до Центрального банку Нігерії, куди Ікенна запропонував піти, бо це було найближче місце, де ми могли б сховатися, яке охороняли озброєні вартові, і тому, що там працював батько. Ікенна наполягав, що якщо ми туди не підемо, то загони хунти, що затялися вибити всіх, хто підтримує М.К.О. в Акуре, головному місті його рідного штату, просто вб’ють нас. Того дня дорога була сильно засмічена найрізноманітнішими речами — особистим майном, яке люди губили, тікаючи від різанини, — і здавалося, що над Акуре пролетів літак і викинув на нього з великої висоти різні пожитки. Коли ми перейшли на той бік вулиці, де був обнесений стіною двір із деревами, дорогою на скаженій швидкості пролетіла машина, повна людей. Потім на дорозі з’явився «мерседес-бенц» із моєю однокласницею Моджисолою на передньому сидінні. Вона помахала мені рукою, і я помахав у відповідь, але машина не зупинилася.