Читать «Рибалки» онлайн - страница 64

— Ми любимо тебе навіть більше за маму і татка.

Я відступив від нього, і мої очі звернулися до Боджі, який стояв і кивав головою. На мить Ікенна здавався розгубленим. Було схоже, що наші слова вплинули на нього, і вперше за багато тижнів мої очі й очі решти зустрілися з його. Вони були червоні, а лице — бліде, але вираз на ньому був такий неописуваний, такий невпізнанний — наскільки мені на той час дозволяла пам’ять, — що саме так я його тепер здебільшого й пам’ятаю.

Настала мить великої надії, і ми всі чекали, що буде далі. Ніби підштовхнутий якимось духом, що плескав його по спині, він розвернувся й поквапився до своєї кімнати. А згодом прокричав ізвідти:

— Надалі я не хочу, щоб мене хтось турбував. Ви всі займайтеся своїми справами й дайте мені спокій. Попереджаю вас, дайте мені спокій!

* * *

Знищивши мир у родині, здоров’я й віру Ікенни, страх знищив його зв’язки з людьми, найтісніші з яких були з нами, його братами. Здавалося, що він надто довго вів свою внутрішню боротьбу і тепер просто хотів її чимшвидше закінчити. Ніби провокуючи пророцтво на те, щоб збутися, він почав робити все, аби нам нашкодити. Через два дні після нашої спроби його переконати ми прокинулись і дізналися, що Ікенна знищив наш дорогоцінний трофей — примірник газети «Акуре Ґеральд» від 15 липня 1993 року. У газеті були наші фотографії, а на титульній сторінці було фото Ікенни з підписом: «Юний герой вивіз братів у безпечне місце». У куточку великої фотографії Ікенни, одразу під назвою газети, у рамці були зображені також наші з Боджею й Обембе обличчя. Та газета не мала ціни, вона була навіть дорожчою нашим серцям відзнакою за відвагу, ніж календар М.К.О. Колись Ікенна убив би за неї кого завгодно. У газеті йшлося про те, як він вивів нас у безпечне місце під час кровопролитних політичних заворушень, у поворотну мить, що докорінно змінила життя в Акуре.

У той історичний день, ледве через два місяці після нашої зустрічі з М.К.О., ми сиділи у школі, коли на вулицях без угаву почали сигналити машини. Я був у своєму класі, де майже всі мали по шість років, і не підозрював про кипучий неспокій в Акуре й по всій Нігерії. Раніше я чув про війну, що сталася колись давно, — війну, про яку батько часто згадував мимохідь. Коли він говорив «до війни», далі йшло речення, не пов’язане з воєнними подіями, яке іноді закінчувалося фразою: «Але війна поклала цьому край». Бували часи, коли, сварячи нас за якусь дію, що відгонила ледачістю чи слабкістю, він розповідав історію свого порятунку під час війни, коли він, десятирічний хлопець, залишився добувати їжу, полювати, годувати й захищати свою матір і молодших сестер, коли вони подалися до великого лісу Оґбуті, тікаючи він нігерійської армії, що вдерлася до нашого села. То був єдиний випадок, коли він хоч якось згадував про те, що було «під час війни». Іноді фраза мінялася на «після війни», а за нею починалося нове речення, що не мало жодного зв’язку зі згаданою війною.

Наша вчителька зникла трохи раніше, коли знадвору почувся гамір і гудіння машин. Щойно вона вийшла, моя класна кімната спорожніла, бо діти вибігли геть і почали кликати своїх матерів. Наша школа була триповерховою. На першому поверсі містився дитсадок і мій підготовчий клас, а наступні класи містилися на другому та третьому поверхах. З вікна свого класу я бачив чимало машин у дуже різних станах: одні стояли з відчиненими дверцятами, інші кудись їхали, треті паркувалися. Я сидів там, чекаючи, поки по мене прийде батько, як і інші батьки, які прийшли по своїх дітей. Але замість нього в моєму класі з’явився Боджа і покликав мене на ім’я. Я відгукнувся, взяв свого портфеля й свою пляшку води.