Читать «Рибалки» онлайн - страница 46

— Так, Іке, — сказав Кайоде. — Він від диявола, а ми християни.

Якусь мить ми всі чекали на Ікенну, чиї очі звернулися до божевільного. Не повернувши до нас голови, він вигукнув:

— Ні!

— Як ні? Хіба ти не знаєш Абулу? — спитав Соломон. Він схопив Ікенну за одяг, але Ікенна вирвався, залишивши в його руках шматок своєї старої футболки з малюнком курорту на Багамських островах.

— Дайте мені спокій, — сказав Ікенна. — Я нікуди не піду. Він кличе мене на ім’я. Він кличе мене на ім’я. Звідки він знає його? Чому він кличе мене?

— Може, він почув його від когось із нас, — сказав Соломон таким же наполегливим голосом, як Ікенна.

— Ні, не почув, — крикнув Ікенна. — Ні від кого він його не чув.

Щойно він це сказав, Абулу знову погукав — м’якшим, тихішим голосом:

— Ікена.

А тоді він здійняв руки вгору й вибухнув піснею, яку я чув, як співали люди з мого району, не знаючи, звідки вона взялася чи що означала, і вона називалася: «Сівач зелених рослин».

Ми всі трохи послухали його захоплений спів, навіть Соломон. А тоді, похитавши головою, Соломон підняв свою вудку, кинув на землю шматок футболки Ікенни й сказав:

— Ви з братами можете лишатися де хочете, але я йду звідси.

Соломон розвернувся, і Кайоде пішов за ним. Іґбафе, вочевидь вагаючись, зиркав то на нас, то на пару, що віддалялася. Тоді він повільно пішов геть, поки десь метрів через сто не зірвався на біг.

На той час, коли ті, що нас покинули, зникли з моїх очей, Абулу вже припинив співати і знову почав вигукувати ім’я Ікенни. Здавалося, що він вигукнув його вже втисячне, аж раптом його очі звернулися кудись угору, він підняв руки й заволав:

— Ікено, у день твоєї смерті ти станеш нерухомий, мов зв’язана пташка, — прокричав він, закривши долонями очі, щоб продемонструвати сліпоту.

— Ікено, ти станеш глухий, — сказав він і закрив обидва вуха долонями.

— Ікено, ти станеш скалічений, — сказав він і широко розставив ноги, склавши при цьому долоні в подобі релігійного прохання. Тоді він стукнув разом колінами й упав спиною на землю, ніби кістки в його ногах раптом переламалися.

— Твій язик визиратиме з рота, як у голодного звіра, і ніколи вже не повернеться до рота, — сказав він, висолопивши язика і відвернувши його на один бік.

— Ікено, ти здіймеш руки, щоб ухопитися за повітря, але не зможеш. Ікено, того дня ти розкриєш рота, щоб заговорити, — божевільний розкрив рота й голосно почав хапати ротом повітря, — агх, агх, — але слова застигнуть у твоєму горлі.

Поки він говорив, ревіння літака, що пролітав над нашими головами, спочатку перетворило його голос на надривне скиглення, а коли літак наблизився, шум проковтнув решту слів, як удав. Останнє, що ми почули, було:

— Ікено, ти попливеш червоною річкою, але ніколи вже не вийдеш із неї. Твоє життя… — ці слова ми вже ледве чули. Ревіння літака й голоси дітей, що вітали його криками по всьому району, заповнили повітря какофонною імлою. Абулу кинув шалений і збентежений погляд угору, а тоді, ніби розлютившись, він продовжив говорити голосніше, і звук літака перетворював його крик на легенький шепіт. Коли шум ущух, ми почули, як він сказав: — Ікено, ти помреш, як помирає півень.