Читать «Рибалки» онлайн - страница 36

— Хто це сказав, я питаю? — знову прогримів голос директриси.

— Це я, матінко, — відповів знайомий голос.

— І хто ти? — спитала вона трохи тихіше.

— Боджа.

Запала коротка пауза, після якої з мегафона рознісся голос директриси:

— Йди сюди.

Поки Боджа йшов до кафедри, Ікенна вибіг наперед, став перед ним й голосно закричав:

— Ні, матінко, це несправедливо! Що він зробив? Що? Якщо ви хочете покарати його, то мусите покарати й усіх тих, хто над ним сміявся. Чого ви дозволили їм реготати й насміхатися над ним?

Тиша, що запала після цих сміливих і викличних слів Ікенни й Боджі, на мить здалася священною. Мегафон у руках директриси легенько затремтів, а тоді упав на землю, пронизливо вискнувши. Вона підняла його, поклала на кафедру й відступила.

— Коли вже так, — знову підвищив голос Ікенна, перекрикуючи гамір зграї птахів, що саме летіли в небі до пагорбів, — то це нечесно. Ми радше покинемо вашу школу, ніж терпітимемо несправедливі покарання. Ми з усіма братами підемо звідси. Просто зараз. Окрім цієї школи, є багато інших, які дадуть нам кращу західну освіту. Татко більше не платитиме вам купу грошей.

Я досі бережу цей яскравий спогад, ті непевні переступання ніг містера Лоуренса, коли він потягнувся до довгого ціпка, а директриса жестом спинила його. Однак нехай би вона й дозволила йому зробити своє, він навряд чи зміг би встигнути за Ікенною і Боджею, які покрокували крізь ряди учнів, що легко розступалися перед ними, хоч учні, як і вчителі, позаклякали від страху. Тоді наші старші брати вхопили мене й Обембе за руки, і ми побігли геть зі школи.

Ми не могли йти прямо додому, тому що мати саме народила Девіда і видужувала вдома. Ікенна сказав, що вона хвилюватиметься, якщо ми повернемося додому за якусь годину після того, як пішли до школи. Ми зайшли в глухий кут, який здебільшого заріс травою, з якої стирчали стовпчики з написами «Ця земля належить такому й такому, не заходити». Ми зупинилися перед фасадом напівзведеного покинутого будинку. Розкидана цегла й осілі піраміди піску були геть усі всипані чимось дуже схожим на собаче лайно. Ми увійшли до будівлі й посідали на вимощеній частині підлоги з дахом — у місці, яке, міркував Обембе, мало стати вітальнею.

— Якби ви тільки бачили обличчя директрисиної доньки, — сказав Боджа.

Ми передражнювали вчителів та учнів і без угаву розповідали одне одному, що допіру зробили, прикрашаючи історію, щоб зробити її більш кінематографічною.

Ми просиділи там із тридцять хвилин, балакаючи про те, що сталося в школі, коли раптом нашу увагу привернув далекий шум, що поволі дужчав. Ми побачили, як здалеку повільно наближається вантажівка «бедфорд». Вона була вкрита плакатами з портретом Вождя М.К.О. Абіоли, кандидата у президенти від Соціально-демократичної партії (СДП). Вантажівка везла повен кузов людей і аж гула від голосів, що співали пісню, яка цими днями часто лунала по телевізору — пісня, в якій М.К.О. називався «саме тією людиною». Люди співали, били в барабани, а двоє з них — чоловіки у білих футболках із фотографіями М.К.О. — також грали на сурмах. Спостерігачі виходили з будинків, сараїв і крамниць уздовж всієї вулиці, хтось виглядав із вікон. Проминаючи вулицю, дехто з тієї групи вилізав із вантажівки й роздавав плакати. Ікенні, котрий виступив їм назустріч, тоді як ми трималися позаду, вони дали невеликого плакатика з усміхненим обличчям М.К.О., який стояв поряд із білим конем, а з правого кутка плаката спускалися слова «Надія’93 — прощання з бідністю».