Читать «Рибалки» онлайн - страница 2

Чiґозі Обіома

Перш ніж ми того вечора повкладалися спати, Ікенна, котрому було вже п’ятнадцять, і на інтерпретацію явищ і подій якого ми здебільшого покладалися, висунув здогад, що батька переводять. Боджа, котрий був на рік молодший за нього і котрий почувався б дурником, якби не мав власних міркувань стосовно ситуації, сказав, що батько, певно, їде за кордон до того «Західного світу», якого ми нерідко побоювалися. Обембе було одинадцять років, він був старший за мене на два роки і не мав власної думки. Я теж. Але чекати нам лишалося недовго.

Відповідь надійшла наступного ранку, коли батько раптом з’явився в кімнаті, яку я ділив з Обембе. На ньому була коричнева футболка. Він поклав окуляри на стіл — цей жест закликав нас слухати уважно.

— Я відсьогодні житиму в Йолі й не хочу, щоб ви, хлопці, завдавали матері клопотів.

Тільки-но він сказав це, його обличчя сіпнулося, як завжди, коли він хотів натравити на нас псів страху. Він повільно говорив своїм низьким гучним голосом, вганяючи кожне слово дев’ятидюймовим цвяхом у крокви наших голів. Це для того щоб, якби ми наважилися його не послухатися, він міг однією простою фразою «А я вам казав» змусити пригадати цей самісінький момент, коли він дав свою вказівку.

— Я регулярно їй телефонуватиму, і якщо почую погані новини, — він підняв пальця, щоб підкреслити сказане, — я кажу про будь-які дивні вчинки — за кожен із них дам вам прочухана.

Він вимовив слово «прочухан», яким наголошував попередження чи підкреслював розплату за хибний вчинок, з такою силою, що стали помітні вени з обох боків його обличчя. Зазвичай це слово допомагало й завершувало думку, яку потрібно було донести. Він витяг із нагрудної кишені дві 20-найрові купюри й кинув їх на наш письмовий стіл.

— Це вам на двох, — сказав він і вийшов із кімнати.

Ми з Обембе продовжували сидіти на ліжках, намагаючись допетрати, що це було, коли почули, як матір говорить до батька на вулиці таким голосом, ніби він уже дуже далеко.

— Еме, пам’ятай, що в тебе тут хлопці ростуть, — сказала вона. — Кажу тобі, ох.

Вона ще продовжувала щось говорити, коли він завів свій «Пежо-504». Почувши звук двигуна, ми з Обембе вискочили з кімнати, але батько вже проминав ворота. Він поїхав.

Щоразу, коли я думаю про нашу історію, про те, як той ранок позначив останній день, коли ми ще жили разом, однією родиною, як було раніше, я починаю — навіть двадцять років потому — шкодувати за тим, що він поїхав, хотіти, щоб він ніколи не отримував листа про своє переведення. Поки той лист не надійшов, усе було на своїх місцях — батько щоранку ходив на роботу, а мати, яка тримала крамничку свіжих продуктів на ринку, доглядала мене і ще п’ятьох дітей, котрі, як і діти з більшості родин Акуре, ходили до школи. Усе йшло природним шляхом. Ми мало думали про минулі події. Час тоді нічого не значив. Один за одним минали дні й приносили хмари, що висіли в небі, насиченому пилом у сухі пори року, а сонце не ховалося до пізнього вечора. А під час дощових сезонів ніби чиясь рука малювала в небі розмиті картини, і хмари, що пульсували від громових спазмів, потоками вивергали безперервний дощ протягом шести місяців. Через те що час ішов за цією відомою і впорядкованою схемою, жоден окремий день не заслуговував на те, щоб залишитися в пам’яті. Тоді важливим було тільки теперішнє й осяжне майбутнє. Його знаки показувалися вдалині, як локомотив із чорним вугіллям у серці та гучним слонастим гуком, що наближався рейками надії. Іноді такі знаки приходили у снах чи в польотах на крилах мрійливих думок, що шепотіли в наших головах, — я стану пілотом або президентом Нігерії, буду заможним, матиму гелікоптери — і майбутнє поставало таким, яким ми хотіли його бачити. Воно було чистим полотном, на якому можна було уявити будь-що. Але батьків переїзд до Йоли змінив баланс у рівнянні — час, пори року й минуле набули значення, і ми почали сумувати за ним і тягтися до нього сильніше, ніж до теперішнього й майбутнього.