Читать «Рибалки» онлайн - страница 5
Чiґозі Обіома
Розчаровані, ми знову спробували знайти таку фізичну діяльність, яка б заповнила наш позашкільний час, коли вже звільнилися від суворих батькових приписів. Тож ми збирали своїх друзів-сусідів грати у футбол на пустирі позаду нашого двору. А ще ми покликали Кайоде — єдиного хлопця, якого ми знали зі зграї вовків, з якими грали на муніципальному футбольному полі. Його андрогінне обличчя постійно прикрашала ніжна усмішка. До нас також приєдналися Іґбафе, наш сусід, і його двоюрідний брат Тобі — напівглухий хлопець, через якого, коли говориш, надриваєш собі зв’язки, а він усе одно запитує: «Вибач, що ти сказав?» Тобі мав величезні вуха, які, здавалося, не були частиною його тіла. Він майже не ображався, — можливо тому, що іноді просто не чув, як ми, зазвичай пошепки, називали його
Щоразу, як хтось знищував м’яча, ми збиралися грошима й купували новий — усі, крім Кайоде, котрий, походячи з бурхливого моря найбіднішого населення міста, не міг докласти до наших зборів навіть одного кобо. Часто він був одягнений у поношені й подерті шорти, а мешкав зі своїми літніми батьками, духовними лідерами невеликої Христової Апостольської Церкви, у недозведеному двоповерховому будинку за першим поворотом по дорозі до школи. Не маючи змоги робити свій внесок, він молився за всі наші м’ячі, благаючи Бога допомогти нам і зберегти кожен якомога довше, забороняючи їм перетинати межі майданчика.
Одного дня ми купили чудовий новий м’яч білого кольору з логотипом Олімпіади’96, що відбулася в Атланті. Після того як Кайоде помолився, ми почали грати, та вже ледве за годину Боджа копнув м’яча так, що той приземлився за огорожею двору лікаря. М’яч розбив шибку у шикарному будинку і нагнав страху на двох сонних голубів на даху, які затріпотіли геть. Ми почекали на чималій відстані, щоб мати змогу втекти, якщо хтось вийде і кинеться на нас. Витримавши значну паузу, Ікенна і Боджа подалися до будинку, а Кайоде став на коліна й заблагав Бога втрутитися. Коли наші посланці досягли двору, лікар, що немов уже чекав на них, кинувся в наш бік, і ми всі чкурнули так, що аж п’яти заблищали. Діставшись додому, захекані й спітнілі, ми зрозуміли, що футболу з нас досить.