Читать «Рибалки» онлайн - страница 160

— Ні, жодного разу, — різко відповів батько й похитав головою.

При цих словах я спробував упіймати материн погляд, але вона відвернулася до вікна, та натомість я у дзеркалі зустрівся очима з батьком. Мені хотілося розповісти їм, що Обембе кілька разів писав мені з Беніна, повідомляючи, що тепер живе із жінкою, що його полюбила й прийняла, як сина. Він сів на автобус із Акуре й дістався до Беніна наступного ранку після того, як пішов з дому. Він писав, що просто подумав про це місто, згадавши історію великого Оби Овонрамвена з Беніна, котрий кинув виклик британському імперському урядові, тож і поїхав туди. Прибувши до міста, він побачив жінку, яка виходила з машини, сміливо підійшов до неї й сказав, що не має де спати. Вона зглянулася над ним і прийняла до свого будинку, де жила сама. Він писав, що дещо могло мене засмутити, якби він розповів це одразу, а для дечого я був надто молодим, щоб слухати й розуміти таке, але пообіцяв розповісти пізніше. Мені ж слід було знати лиш, що та жінка була самотньою вдовицею, і що він став чоловіком. У тому ж листі він сказав, що вирахував точний день мого звільнення — 10 лютого 2005 року — і що повернеться до Акуре того самого дня. Обембе писав, що Іґбафе повідомлятиме йому про розвиток подій, і таким чином він знатиме про мою долю.

Іґбафе пересилав мені його листи. Мій брат уперше зустрівся з Іґбафе, коли якось — через шість місяців вигнання — він спробував повернутися додому. Він подолав увесь шлях, але надто боявся зайти до нашого двору. Натомість він розшукав Іґбафе, а той усе йому розповів і пообіцяв передавати мені листи. Наступні два роки він писав мені через Іґбафе майже кожен місяць, а той віддавав листи молодшому охоронцеві, прикладаючи до нього хабара для переконливості, а охоронець уже передавав листи мені. Я часто писав відповіді, поки Іґбафе чекав надворі. Але коли спливли перші три роки мого ув’язнення, Іґбафе раптом перестав приходити, і я більше нічого не чув про те, що трапилося з Обембе далі. Я чекав спочатку днями, а тоді місяцями й роками, але не дочекався. Після цього я тільки отримував нерегулярні листи від батька та ще одного разу від Девіда. Я почав читати й перечитувати раніші листи Обембе — їх було десь шістнадцять — поки всі рядки останнього з них, датованого 14 листопада 2000 року, не засіли в моїй голові так само надійно, як молоко в кокосі:

Слухай, Бене.

Я не можу зараз стати перед батьками сам. Не можу. Це я завинив у всьому, що сталося. Це я повторив Іке те, що сказав Абулу, коли пролітав літак, — це я винен. Я був такий дурний, такий дурний. Слухай, Бене, навіть ти постраждав через мене. Я хочу поїхати до них, але не можу сам з’являтися на їхні очі. Я приїду того дня, коли тебе випустять, тож ми зможемо прийти до них разом і благати прощення за все, що зробили. Мені треба, щоб ти був поруч, коли я повернуся.

Обембе.

Згадавши про цей лист, я додумався спитати про Іґбафе. Я гадав, що зможу дізнатися в нього, чому мій брат перестав писати. Коли я спитав, чи Іґбафе й досі живе в Акуре, мати поглянула на мене з доволі несподіваним подивом.