Читать «Рибалки» онлайн - страница 149

— Обе, ми мусимо розповісти про те, що зробили, аби батько відвіз нас — щоб ми втекли — до Ібадана, до містера Байо. Щоб ми змогли поїхати до Канади наступного тижня.

Я випалив ці слова, ніби протарабанив завченого вірша. Мій брат вибрався з-під раппи й сів.

— Наступного тижня, — пробурмотів я, переводячи подих.

Але мій брат не відповів. Він глянув на мене так, що здалося, ніби він мене не бачив. Тоді він повернувся під раппу й зник з очей.

* * *

Мабуть, стояла глупа ніч, коли, я, захеканий і вкритий потом, з болем в голові, почув його «Бене, прокинься, прокинься», і відчув руку, що трусила мене.

— Обе, — видихнув я.

Але коли розплющив очі, мені кілька митей не було його видно. Тоді я побачив, як він викидає одяг із шафи, пакує речі до сумки й метається туди-сюди.

— Ну ж бо, вставай, треба тікати цієї ж ночі, — сказав він і поманив рукою.

— Як, тікати з дому?

— Так. Просто зараз. — Він перестав збиратися й пошепки закричав мені: — Слухай, я усвідомив усі можливості — солдати таки можуть нас знайти. Я натрапив на старого священика тієї церкви, коли тікав від солдата, і той упізнав мене. Я ледь не збив його з ніг.

Мій брат побачив той жах, що сповнив мої очі, коли я почув таке зізнання. Чому ж, спитав його я, він не розповів мені цього раніше?

— Я боюся, що він розкаже їм, що то були ми. Тож давай хутчіш тікати. Вони можуть прийти хоч цієї ж ночі, і вони можуть нас упізнати. Я не спав і всю ніч чув на вулиці якийсь галас. Якщо вони й не прийдуть зараз, то точно з’являться тут вранці чи ще коли. Якщо вони нас ізнайдуть, ми сядемо до в’язниці.

— То що нам робити?

— Треба тікати. Тікати — це єдиний шлях. Єдиний спосіб захистити себе й батьків — захистити маму.

— Куди ми підемо?

— Куди завгодно, — сказав він, починаючи плакати. — Слухай, хіба ти не зрозумів, що вранці вони нас знайдуть?

Я хотів сказати щось, але не знайшов слів. Він повернувся до мене спиною й розстебнув сумку.

— Може, почнеш ворушитися? — спитав він, знову глянувши на мене й побачивши, що я не зрушив з місця.

— Ні, — сказав я. — Куди ми підемо?

— Щойно посвітлішає, нас почнуть шукати. — Його голос зірвався. — І знайдуть. — Він замовк, присів на край ліжка менш ніж на секунду й знову підвівся. — Вони знайдуть нас. — Він похмуро похитав головою.

— Але я боюся, Обе. Не треба було його вбивати.

— Не кажи такого. Він убив наших братів. Він заслуговував на смерть.

— Батько знайде нам адвоката, ми не мусимо тікати, Обе, — сказав я порожнім голосом, а ридання заглушили мої слова. — Не тікаймо.

— Слухай, не будь дурним. Солдати ж нас уб’ють! Ми поранили одного з них, і вони розстріляють нас, як того заколотника Ґідеона Оркара, хіба ж ти не розумієш? — він зробив паузу, щоб слова дійшли до мене. — Уяви, що трапиться з мамою. Це ж військовий режим, це солдати Абачі. Подамося куди-небудь, може, до нашого села, а звідти напишемо сюди. Можна домовитися про зустріч, а тоді нас відвезуть до Ібадана, а потім — до Канади.