Читать «Рибалки» онлайн - страница 147
Чiґозі Обіома
Калатання у ворота припинилося скоро після того, як ми залізли під ліжко, але ми не рухалися, лежачи в темряві й затамувавши подих. У мене в голові гупало.
— Вони пішли, — сказав я братові трохи згодом.
— Так, — відповів він. — Але краще посидіти тут і переконатися, що вони не повернуться. Що як вони перелізуть через паркан чи… — Він не продовжив, а його погляд спорожнів, ніби він почув щось підозріле. Тоді він сказав: — Зачекаймо тут.
Ми залишалися там, і я стримував нестерпне бажання спорожнити міхура. Я не хотів давати братові жодного приводу боятися чи засмучуватися.
* * *
Удруге хтось постукав у ворота десь через годину після першого разу. Цього разу стукали обережно, а за тим пролунав знайомий голос батька, що кликав нас по іменах, питаючи, чи ми вдома. Ми виповзли з-під ліжка й почали обтрушувати себе й свій одяг від пилу.
— Біжи, біжи, впусти його, — сказав мій брат, а сам кинувся до ванної вмити очі.
Коли я відчинив ворота, батько осяяв мене усмішкою. На ньому була кепка й окуляри.
— Чи ви вдвох поснули? — спитав він.
— Так, тату, — сказав я.
— Ох, сили небесні! Мої хлопці стали ледачими чоловіками. Ну, це скоро зміниться, — говорив він, заходячи до будинку. — А чого це ви заперлися, коли сидите вдома?
— Сьогодні сталося пограбування, — сказав я.
— Як, серед ясного дня?
— Так, тату.
Він зайшов до вітальні, поставив дипломат на крісло і заговорив до мого брата, що стояв за стільцями, а сам заходився роззуватися. Заходячи всередину, я почув, як мій брат спитав:
— Як твоя подорож?
— Чудово, просто чудово, — відповів усміхнений батько. Я дуже давно не бачив його таким. — Бен сказав, що сьогодні когось пограбували?
Брат глянув на мене, а тоді кивнув головою.
— Ого, — сказав батько. — Хай там як, у мене для вас обох, сини мої, хороші новини, але спочатку скажіть, чи не залишила ваша мати у домі якої-небудь їжі?
— Вона сьогодні вранці насмажила ямсу, здається, там ще залишилося…
— Вона насипала тобі в твою тарілку, — сказав мій брат, закінчивши почате мною.
Коли я говорив, мій голос захитався, бо я почув сирену, що завивала десь на нашій вулиці, і мене накрила нова хвиля страху перед солдатами. Батько помітив це. Він водив очима від мого обличчя до братового, вишукуючи того, про що не знав.
— У вас двох усе добре?
— Ми згадали Іке й Боджу, — сказав мій брат і вибухнув плачем.
Батько якусь хвильку просто дивився на стіну, а тоді підняв очі й сказав:
— Слухайте, я хочу, щоб відтепер ви залишили все те в минулому. Саме для того я й роблю оце все — позичаю, бігаю туди й сюди, роблю все — для того, щоб ви потрапили до нового середовища, де ви не бачитимете нічого, що могло б нагадати вам про них. Гляньте на свою матір, на те, що з нею сталося. — Він вказав пальцем на порожню стіну, ніби матір стояла там. — Ця жінка немало натерпілася. А чому? Через любов до своїх дітей. Тобто, любов до вас — до всіх вас.
Батько швидко захитав головою.
— Так от, тепер я кажу вам обом, щоб надалі, перш ніж зробити що-небудь — будь-що, — подумайте спочатку про неї, про те, що може статися з нею — і тоді й тільки тоді вирішуйте, робити чи ні. Я навіть не прошу подумати про мене — подумайте про неї. Чули?