Читать «Рибалки» онлайн - страница 115
Чiґозі Обіома
— Я бачу, — сказав батько, дивлячись у дзеркало заднього огляду. — Скажи їй, нехай не плаче.
Коли Нкем повторила за ним: «Мамо, татко сказав, щоб ти не плакала», моє серце не витримало, як прорвана дамба, через яку полилася хвиля кривди, що її заподіяв нам той чоловік.
1. Це він забрав у нас наших братів.
2. Це він запустив їдку отруту в кров нашого братерства.
3. Це він забрав у батька роботу.
4. Це через нього нам з Обембе довелося пропустити цілу чверть навчального року.
5. Це він ледь не довів матір до божевілля.
6. Це через нього довелося спалити всі речі моїх братів.
7. Це через нього тіло Боджі спалили, як сміття.
8. Це через нього всі згадки про Ікенну були поховані під купою землі.
9. Це через нього Боджа розбух, мов пухир.
10. Це через нього Боджа сповнив усе місто своїм «зникненням безвісти».
Список завданого зла не мав кінця. Я перестав рахувати кривди, але вони продовжували литися далі, як вода з крана, який забули закрити. Мене жахнула думка, що, незважаючи на все, що він нам накоїв, незважаючи на все, що вивергнув на нашу родину, незважаючи на муки, яких завдав моїй матері, незважаючи на те, як він нас надламав, — цей божевільний наче й близько не усвідомлював того, що спричинив. Його життя просто продовжувалося, неторкнуте й незмінене.
11. Він знищив батьків план мрії.
12. Він породжував павуків, що сповнили наш будинок.
13. Це він, а не Боджа, увігнав ножа Ікенні в живіт.
На той час, коли батько заглушив двигун, голем, якого створило це нове відкриття, вже зіпнувся на ноги й струсив із себе кілька зайвих шарів глини, що налипли на нього у процесі створення. У нього на лобі було написано вердикт: «Абулу — наш ворог».
Коли ми зайшли до нашої кімнати, я сказав Обембе, поки він спускав свої короткі штани з голого пояса, що теж хочу вбити Абулу. Він закляк і просто дивився на мене. А тоді ступив уперед і обійняв.
Того вечора, у темряві, він розповів мені історію, чого не робив уже дуже давно.
13 П’явка
Створіння, що чіпляється людині до шкіри, годується з неї й витягує соки з душі. Вона змінює особистість і не відчепляється, допоки не висмокче останню краплю спокою. Вона тримається на шкірі, як та п’явка, вгризаючись в епідерміс дедалі сильніше, так що потягнути за паразита — значить вирвати шматок м’яса, а вбити його — значить бичувати себе самого. Колись люди використовували вогонь і розжарену залізяку, і коли п’явку припікали, то шкіра теж присмалювалася. Усе це було також правдивим стосовно ненависті мого брата до Абулу — вона теж угризлася йому глибоко під шкіру. З того вечора, як я до нього приєднався, ми з братом повсякчас запирали двері й щоденно збиралися планувати свою місію, поки батьки розходилися по роботах: мати до своєї крамниці, а батько — до книгарні.
— Спочатку, — заявив мій брат одного ранку, — ми повинні здолати його тут, у нашій кімнаті. — Він підніс угору папірці, на яких накреслив свої плани, згідно з якими паличкасті фігурки вбивали божевільного. — Спочатку в наших головах, тоді на папері, а тоді вже ми здолаємо його і в плоті. Хіба ти не чув, як пастор Коллінз багато разів казав, що все, що стається у фізичному світі, до того трапляється в духовному? — Він не чекав відповіді, а одразу продовжив: — Тож перш ніж нам виходити з цієї кімнати на пошуки Абулу, спочатку ми мусимо вбити його тут.
