Читать «Рибалки» онлайн - страница 114

Абулу стояв на узбіччі й дивився кудись удалечінь, аж поки побачив нашу машину, що повільно пробиралася вперед через кількох лежачих полісменів. Він кинувся вперед, нам назустріч, усміхнений і привітний. У його верхньому ряду зубів був такий проміжок, що здавалося, ніби там бракувало зуба. Під його піднятою рукою виднівся довгий свіжий шрам, досі червоний і кривавий. Він обмотався раппою з квітчастим візерунком. Я бачив, як він ішов хідником, похитуючись і жестикулюючи, ніби мав супутника. Коли ми наблизилися до нього, щоб дозволити «бедфорду» з повним кузовом будівельних матеріалів обминути нас на вузькій дорозі, він зупинився й почав із живим зацікавленням роздивлятися щось на землі. Батько продовжував їхати, ніби не помітив божевільного, але мати протяжно зашипіла й пробурмотіла впівголоса: «Лихий чоловік, — клацнувши над головою пальцями. — Ти помреш жорстокою смертю, — продовжила мати англійською, ніби скаженець міг її чути, — так і буде. Ka eme sia».

Хаотично сигналячи, дорогою прогуркотів фургон, що тягнув на буксирі побиту машину. Я стежив за Абулу в бокове дзеркало, не зводячи очей, і скаженець віддалявся зі швидкістю винищувача. Коли він зник з очей, я все одно дивився на дзеркало і той напис на ньому: «Увага: об’єкти у дзеркалі насправді ближче, ніж здаються». Тоді я подумав про те, наскільки Абулу наблизився до нашої машини, й уявив, ніби він її навіть торкнувся. Це запустило в моїй голові лавину пов’язаних думок. По-перше, я замислився над материною реакцією на зустріч із божевільним, зважив можливість його смерті й дійшов висновку, що це маловірогідно. Хто, міркував я, міг би його вбити? Хто міг би підійти й засадити ножа йому в живіт? Хіба скаженець не побачив би його наближення й не вбив би того чоловіка першим? Хіба ж більшість людей цього міста не позбулася б його вже давно, якби могла? Хіба вони не вирішили натомість крутитися й бігати без тями концентричними окружностями? Хіба вони не перетворювалися щоразу на соляні стовпи коло воріт розплати, ніби Абулу був поза будь-якою владою?

Почувши слова, що вирвалися у матері, Обембе кинув на мене допитливий погляд, і тепер, коли я відвернувся від дзеркала, його очі впіймали мене в тенета питання: «Розумієш, про що я тобі казав?» За цим на мене зійшло одкровення. Я тут-таки побачив, що Абулу справді був творець нашого горя. Коли ми проминали «Аргентину», галасливу вантажівку сусіда через огорожу, з труби якої вилітали клуби чорного диму, мене вразило розуміння, що саме Абулу завдав нам того удару. Хоч я до того не підтримував ідею брата про покарання божевільного, та зустріч із ним змінила мене. Також мене зворушила реакція матері, її прокльон і те, як по її щоках побігли сльози. Я відчув, як моїм тілом поширюється заніміння, коли Нкем сказала своїм співочим голосочком: «Татку, дивись, мама плаче».