Читать «Прощавай, кохана!» онлайн - страница 2

— Чорнопикі тут, чи що? Треба ж таке.

Було тихо. Темно. Згори долинали ледь чутні звуки, але на сходах ми були самі. Здоровань переможно дивився на мене і далі стискав моє плече.

— До мене сунувся якийсь чорнопикий, — сказав він. — Я його турнув. Ти бачив?

Він відпустив моє плече. Кістка начебто була ціла, але рука заніміла.

— Це негритянське кафе, — сказав я, потираючи плече. — На що ти сподівався?

— Не кажи так, друже, — м'яко промуркотів здоровань, мов тигр після обіду. — Тут працювала Вельма. Маленька Вельма.

І знову ухопив мене за плече. Я спробував вивернутися, але він був спритний, як кіт. І знову почав тиснути своїми залізними пальцями мої м'язи.

— Так, — сказав він, — маленька Вельма. Я не бачив її вісім, років. Кажеш, тут збіговисько чорнопиких?

Я ствердно кивнув головою.

Він підняв мене ще на дві сходинки. Я вирвався і спробував ухилитися. Пістолета у мене не було. Для розшуку Димитріоса Алейдіса він мені й не потрібен був. Навіть аби він був зі мною, то цей здоровань все одно б забрав його.

— Піднімайся й сам подивись, — кинув я, намагаючись голосом не виказувати болю.

Він якось зречено подивився на мене своїми сірими очима.

— У мене чудовий настрій, — сумно мовив він. — І я не хочу, щоб хтось псував його. Краще ходімо разом і пропустимо по кілька чарок.

— Тебе ніхто не обслуговуватиме. Це кафе не для білих.

— Я не бачив Вельму вісім років, — сумно повторив він. — Вісім довгих років, як я попрощався з нею. Шість довгих років я не мав жодного листа від неї. Їй доведеться це пояснити. Вона тут працювала. Ходімо нагору, га?

— Гаразд, — простогнав я. — Краще я йтиму сам. Я здоровий, дорослий, сам умиваюсь й таке інше. Облиш, не тягни мене.

— Маленька Вельма колись працювала тут, — м'яко промовив він, зовсім не слухаючи мене.

Ми рушили сходами. Він дав мені змогу йти самому. Плече моє нило. Потилиця упріла.

Розділ 2

Ще одні подвійні двері виходили на горішні сходи. Здоровань недбало, одним пальцем, розчахнув їх, і ми увійшли в зал. Це було велике вузьке приміщення не дуже чисте, не дуже світле і не дуже веселе. У кутку за гральним столиком купка негрів гомоніла й співала. Праворуч біля стіни — бар. Решту залу займали невеликі круглі столики. За ними сиділо кілька негрів — чоловіків та жінок.

Спів біля грального столика раптом урвався, світло над ним згасло. Запала важка тиша, як у затонулому пароплаві. На нас дивилися каштанові очі, обличчя від сірого кольору до зовсім чорного. Голови повільно поверталися, очі виблискували і дивилися на чужаків у мертвій ворожій тиші.

Кінець стойки стояв, спершись на лікті, рослий негр, без піджака, з рожевими резинками, які підтримували рукави сорочки, і з рожево-білими шлейками, перехрещеними на широкій спині. На обличчі написано, що це викидайло. Він поволі опустив підняту ногу, неквапом обернувсь, облизнув широкі губи і, широко розставивши ноги, вп'явся у нас очима. Обличчя його було спотворене шрамами, рубцями. Здавалося, по ньому не били хіба що ковшем екскаватора. Певно, йому перепало усього, що тільки можна собі уявити. Сивина ледь торкнулася його кучерявого, коротко стриженого волосся. На одному вусі — обірвано мочку.