Читать «Прощавай, кохана!» онлайн - страница 5

— Це… Це контора містера Монтгомері, сер. Він тут бос. Там його кабінет.

— От хто може знати, де Вельма, — сказав здоровань і одним ковтком вихилив своє віскі. — Тільки б нахабніти йому не радив. Двоє вже пробували.

Він неквапно, легкою ходою, проминув зал, не боячись нічого у світі, затулив своєю широчезною спиною двері, які були зачинені. Потім шарпнув ручку, збоку відлетів шматок фільонки. Переступив поріг і причинив двері за собою.

Запала тиша. Я дивився на бармена. Він на мене. Його погляд був напружений. Він витер стойку, зітхнув. Сперся на неї правою рукою.

Я нахилився через стойку і схопив його за руку. Вона була тонка й тендітна. Усміхнувся йому.

— Що в тебе заховано там, унизу?

Він облизав губи. Глянув на свою руку, але нічого не сказав. Обличчям посірів.

— Цей хлопець грубий, — сказав я. — Він може наробити хтозна-чого. Ще й віскі. Він шукає дівчину, яку колись знав. Це кафе раніше було для білих. Зрозумів?

Бармен знову облизнув губи.

— Його не було довгий час, — сказав я. — Вісім років. Він навіть не може собі уявити, як це довго. Майже ціле життя. Він думає, що люди тут мають знати, де його дівчина. Зрозумів?

Бармен повільно промовив:

— Я думав, ви з ним.

— Ні, я сам по собі. Він спитав мене щось унизу і затягнув із собою. Я ніколи раніше його не бачив. Але мені зовсім не світило, щоб він мене зашвиргонув десь за будинок. Що в тебе там унизу?

— Обріз.

— Тс… Це незаконно, — прошепотів я. — Слухай. Ми з тобою удвох. Ще щось є?

— Є револьвер, — відповів бармен. — У коробці з-під сигар. Відпусти руку.

— Гаразд, — сказав я. — А тепер трохи посунься. Не час влаштовувати стрілянину.

— Ще чого, — проскиглив бармен. Він намагався звільнити руку. — Ще…

Він затнувся. Очі забігали. Голова затіпалася.

Із-за дверей, що за гральним столиком, долинув глухий звук. Наче грюкнули двері. Але я так не думав. Бармен теж.

Бармен скам'янів. Я прислухався. Ніяких звуків. Я миттю досяг кінця стойки. Але прислухався занадто довго.

Двері розчахнулися. Меллой неквапом вийшов звідти і застиг. На блідому обличчі майнула широка усмішка. Армійський кольт сорок п'ятого калібру здавався в його руці іграшкою.

— Не здумайте лізти в кишені, — сказав він, не підвищуючи голосу. — Руки на стойку!

Бармен і я поклали руки на стойку.

Лось Меллой уважно оглянув зал. Обличчя його було напружене. Він мовчки попрямував через зал, скидаючись на людину, яка може й сама пограбувати банк, навіть у такому одязі.

— Руки вгору, чорнопикий! — неголосно повторив він, підходячи до стойки.

Бармен високо підняв руки. Здоровань наблизився до мене і старанно обмацав мене лівою рукою. Його подих обпалив мою шию. Потім я перестав його відчувати.

— Містер Монтгомері теж не знає, де Вельма, — сказав він. — Хотів порозумітися зі мною за допомогою цієї штуки. — Його могутня долоня торкнулася пістолета. Я повернувся й глянув на нього.

— Отак, — сказав він. — Ти ж мене знаєш. Не забувай, друже. Нагадай поліцейським нишпоркам, що головне — це обережність. — Він помахав пістолетом.