Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 9

Женя чіплялася: «Ви такий замислений останнім часом, як Ната, коли сидить на нічній вазі. Ви завжди такий?»

Він відбувся тим, що розповів двом чарівним жінкам історію зі свого студентського життя.

— У 1952 році я навчався в Київському культосвітньому технікумі. Був у мене товариш Толя Лебідь, блискучий баяніст (учень проф. М. Різоля). Він ніколи не жартував і майже не сприймав жартів.

— Чому? — питаємо.

— Чому? Ось чому. Колись мій дід, — каже він, — пожартував. Чи сам придумав, чи десь почув частівку, яку весело заспівав: «Ні корови, ні свині. Тільки Сталін на стіні. Все показує рукою, куди їхать за мукою». Тепер ось уже восьмий рік дід «жартує» в таборах.

Навіть веселуху Женю та історія огорнула теплом і співчуттям до давнього товариша Клима Івановича.

Уляна Павлівна щось занотовувала до свого записника. Шумейко відчув, що після тої ночі, коли він у нестямі прибіг до її кімнати, вона наче уникала і його погляду, і товариства. Без Жені їм не доводилося залишатися наодинці. Мовчазна, занурена у свої наукові дослідження (готувалася до захисту докторської дисертації) видалась Климу Івановичу якоюсь надто академічною, навіть сухою порівняно з життєрадісною Женею. А чому ж саме вона мені подобається? Розберуся потім. А поки що слід придумати щось для пацієнтів в обсервації, бо до Бога високо, а до Києва ще далеко. Ось Пронь же придумав: пиріжечки з капустою і цибулею та лжемонолог: «То все брехня, в Одесі холери немає». Діяло, повірте, люди добрі, діяло.

А пиріжки Женя таки принесла. Смакувала і нахвалювала.

— Євреї — таки гарні кулінари. Яка смакота!

Діти дивилися і ковтали слину. А тоді як накинулися! Ми з Уляною Павлівною доїдали, що лишилося.

— Що Бог дасть, те й буде!

— А нічого не буде! — сміється Женя.

— Нічого не буде! Нічого не буде! — верещать і діти.

Матінко! Яка дивовижна Женя?! Чому ж мені подобається байдужа і до своєї краси, і навіть до всього навколишнього Уляна Павлівна? Подумаю. Але потім. Тим часом слід змінити цей замогильний настрій в обсервації. Фізорг пансіонату каже, що п'є тільки «Ркацителі», бреше. Хлище горілку. Наше фізздоров'я і психологічний стан його не турбують.

Клим Іванович вкотре обійшов територію пансіонату. За першим корпусом, що розташувався найближче до моря, Клим Іванович побачив карусель. Дерев'яні коні, а на них вершники. Він в уяві уже бачив живу картину. Це те що нам треба. Нату доручив жінкам і Сашкові, а сам — до головлікаря і до директора пансіонату.

— На психіку подіє позитивно! — підтримав Клима Івановича головлікар.

Перевірили і змастили всю машинерію (мабуть, роки іржавіла), викосили траву, вирубали чагарі, вимили дерев'яних коней, навіть гривки приклеїли, прив'язали бубонці.

— На ці білі, як лебеді, сядемо утрьох: я, Ната і Сашко. На чорних вороних — Уляна Павлівна і Женя. Коні мчать то галопом, то риссю, розвиваючись гривками і хвостами. Вгору — вниз, вгору — вниз. А перед тобою — море як на долоні і... струминки від диму — то пароплав. Це те, що нам усім треба!

Була неділя. Після сніданку директор разом із Климом Івановичем вийшов на середину їдальні.