Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 43
Галина Бабич
Перевідав я матір, треба поспішати на навчання, до того ж погода різко погіршала. Так мете, така віхола здійнялася!
— Куди ви, перечекайте! За три кроки людини не видно! — мати в плач.
— Ні, мамо! Я ще коли до села діставався і переходив річку, помітив, що льодовий покрив Дніпра почав потроху руйнуватися. Де-не-де виднілися темні ями, ополонки. Треба поспішати.
— Підемо! — твердо сказала тітка Мо-крена на сестрине «перечекайте».
Постійне недоїдання давалося взнаки. В дорозі Клим швидко стомився, не міг і язиком поворушити. Тіло горіло вогнем, розливалася у тілі млість, тягнуло на сон.
— Нам, головне, до Вишгорода, а там по льодку через Дніпро — і ми в Києві. Не спи на ходу, Климе. Ноги чуєш?
— Гудуть добряче і промокли.
Клим ледве плентався за тіткою Мокреною.
— Давай розмовляти! Легше і швидше буде. Знаєш, небоже, чого в негоду я до Києва добиваюсь? — ледь чув Клим, бо хльостало дощем із снігом по обличчю. — За Матвієм скучила. Знаю, що до Клави ходив, але я забула. Чи пам'ятаєш, як до мене після війни капітан приїздив? За мною приїхав. Ми з ним у поїзді познайомилися, коли я верталася з Німеччини. Блондин, красень з голубими очима, на Матвія майже нічим не схожий. Казав: «Поживеш із моєю матір'ю, допоки я демобілізуюсь. Потім поберемося».
— Скільки то розуму потрібно мати, Климе, щоб на таке погодитись? Ти що заснув? Що я сказала?
Сон Климові, як рукою зняло, і він сердито відрізав тітці:
— Коли любиш — розуму вистачить, щоб на таке погодитися. І взагалі, випхали тоді капітана з хати, відпочити, поїсти не запропонували.
— Ні. Не так. Він сам відмовився, — заперечила тітка.
Проводжав Клим несподіваного гостя із своїм товаришем аж до Кокори. Коли в небі, майже під зорями, прогуркотів літак, капітан підняв голову і посміхнувся. Клим дуже співчував йому.
— Не судилося вам, тітко Мокрено, жити в авіамістечку.
— А я гадала, що мій небіж маленький хлопчик. Не зроби, Климе, молодим того, про що шкодуватимеш потім усе своє життя, — майже плачучи промовила тітка.
— Ми вже й Старосілля поминули. Ось і Вишгород!
Зойкав і озивався Дніпро. Це тільки молодість і туга за близькою людиною можуть погнати двох істот (тітку і її небожа) у ту невідомість, яким був перехід по кризі на правий берег Дніпра.
Дві згорблені, невизначеної статі постаті, міцні палі в руках, щоб лід перевіряти і поминати ополонки.
Мовчали, а думка одна: швидше б на другий берег. Чомусь Климові пригадався сон: босий тікає від когось, від чогось... Може, від смерті — лізло дурне в голову. Так просто — потонути в Дніпрі.
Коли хлопець зупинився, спершись на палю, побачив, як протилежний берег уже близько підступив. Можна було розгледіти й вишгородські хати.
— Климе! Золото ти моє! Ми перейшли. Ось Вишгород, водогін і море вогнів нашої столиці. Виллємо воду із черевиків, обтрусимося, залишимо палі, мо' кому знадобляться. Тоді рушимо далі.