Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 42
Галина Бабич
Блакитний сатин і будильник припали нам із матір'ю. Тітка розпорядилася: із матерії вийде Климові сорочка, тобі, сестро, кофта, а будильник — кому хочете. Діду Терешку — темно-синій сатин і запальничка.
Після приїзду тітки Мокрени одна за одною прибували й інші дівчата. Усі вони дуже вирізнялися серед тутешніх. Мали однакові перманентні зачіски. Одна тільки Параска Ковшунка — як поїхала з косою, так і вернулася. Одягалися по-міському, трималися дещо осібно від інших, гуртом. Але ні мови, ні сільської праці не забули.
Попервах люд трохи недолюблював їх. Дехто тихцем обзивав німецькими вівчарками. Особливо дісталося тітці Мо-крені. Якось у неї прохопилося:
— Бауерша в Німеччині називала мене Реною. Це красиво!
Що тоді було?! Проходу не давали.
— О, наша Рена на шпацір іде!
Та оскільки в селі одні Марусі, Галі і Катерини, а Мокрена — це щось допотопне, то насміявшись досхочу, звикли. Потім це ім'я так і прилипло до неї. Мати моя переживала з цього приводу, а тітка Мокрена тільки сміялася, сміялася тим раптовим сміхом, яким сміються усі молоді і ті, хто знає, що за тобою увивається аж кілька парубків у селі, які дивом уціліли на війні.
— Ходімо з клубу сьогодні разом, Рено! — обірвав сміх моєї тітки майбутній наш зять, тітчин чоловік Матвій Коваль. На півслові обірвав і її відповідь, узяв за руку і повів.
— Зачекай, Матвію! Ти Коваль, а я, коли вийду за тебе заміж, стану що, Ковалихою?!
— Авжеж.
Сміються обоє.
Справили весілля, посаг був скромним. З'явилися діти. Непросте життя склалося у сільської красуні Рени з сином Коваля.
Перед заручинами рідня Матвія в один голос:
— Навіщо вона тобі? В Німеччині знаєш скільки у неї було?
Суперниці:
— Матвія, бачиш, захотілося сучці німецькій. Вона ж і січки корові не приготує.
Слово Матвія стало останнім:
— Вибір зроблено! Терешкова Рена — моя!
— їй би вчитися, така до науки вдат-на, — опирався дід. Та де там.
У заміжжі тітка Мокрена косила, різала січку, тіпала коноплі; народжувала, доглядала і обшивала дітей, малювала, вишивала. Важко сказати, ким би вона стала, якби дістала належну освіту. Зозулі кують роки, щастя і долю. З роками тітка стала якоюсь черствою, наче чужою і дуже сумною, зблякла і її врода. Не трималася хати, варила зрідка. Рятувала її робота, яка подобалася. Листоноша.
У народі кажуть: шия притреться до ярма. Так і людина приживається, зми-рюється з обставинами, несучи свій тягар і не помічаючи його ваги.
Тітка розносила листи, телеграми, пенсії і продовжувала любити Матвія Коваля, як могла. Дядько Матвій — з тих, хто жив по висхідній: директор МТС, голова колгоспу. А потім раз — і ти всього-на-всього бригадир овочево-заготівельної бригади, потім — простий радянський сторож. Важко стало чоловіку, часом зривався, кляв усе, чим дорожив.
Потім дались взнаки поранення, і тітка Мокрена рано овдовіла.
А тоді, у 195... у неї ще був Матвій. Хоча не бачилися цілих п'ять місяців відтоді, як не прибув катер «Альбатрос» на пристань. П'ять місяців. Для тих, хто любить — вічність. Матвій Коваль навчався у Києві в сільськогосподарській школі. Тому тітка Мокрена так охоче погодилася іти зі мною разом до Києва.