Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 21

лукаві! Тримай маску, Климе, льодяну, маску спокою, байдужості. Хай плещуть. Заздрять мені, заздрять та й годі. Ось виплекав кількох аспірантів, чекають захисту. А минулого року чиї студенти одержали грамоти за наукові роботи? Мої. Нехай собі плещуть. Погано, що під час виборів і референдумів знімали (ну як злодій пальто знімає) із лекцій студентів. Але якщо Україні це допоможе, то професор Шумейко «за». Тому, як Лев Толстой, і на цей раз міг собі сказати: «Я живу добре» із студентами. Цікаво, а що думає шеф? Йому ж про все і всіх доповідають. Давно не було нагоди побалакати про політику, Верховну Раду, сучасні досягнення політології.

Зустрілися в коридорі випадково, і Клим Іванович ні з того ні з сього:

— І навіщо це Кравчукові йти довіреною особою до Суркіса, який на мера балотується?

Шеф підскочив, а тоді як гаркне, аж у Боярці, мабуть, чути було:

— Що ви собі дозволяєте? У нас усі національності рівні і мають рівні права.

Клим Іванович зрозумів: відтепер шеф його ворог до віку. А хто ж, як не Клим Іванович, пристібував йому медаль? І звідки Шумейку знати, яка національність у Кравчука, а тим більше в Суркіса?

«Мені байдуже, турок він чи єврей. Чого доброго накинуть ще антисемітизм. Цього тільки бракувало.» Спочатку Клим Іванович злякався, а тоді розлютився.

Обоє стояли один перед одним хижі, мов тигри.

— На мене ніхто в житті так не кричав, хіба що рідненька (це не вголос).

— На паломництво хасидів до Умані, де могила цадика Нахмана і де, як пише преса, українці на цьому заробляють 10 млн доларів на рік, не ходив і не піду. Не тому, що маю якісь претензії до євреїв. Ні. Не люблю фанатизму. У моєму «Де-камероні» тире салоні краси — половина євреїв. Одна стриже, друга копита підрізає багатим паням, третя — веде бухгалтерію. Скажу вам більше: роблять славу пану Шумейкові, як свого часу Шолом Алейхем —Україні.

Яку? — спитаєте.

Мотря, наприклад, стриже і про своє думає. А Мілочка (вона ж Ханна) стриже і сокоче: «Заходьте, пані, до нас. Сервіс, як у кращих паризьких салонах. Постійним клієнтам — скидка. Мотроно, почастуй панночку кавою. А може, чай з лимоном? Це входить у наш сервіс, тобто безкоштовно».

Клим Іванович задумався. Згадав Нонну з Подолу на прізвище Шпігель. Коли ж це було? Не менш як п'ятдесят років спливло. Якби не моя одногрупниця Нонна з Подолу та її матінка, що торгувала сиропчиком, здох би Клим у культосвітньому технікумі з голоду, як ото дохнуть колорадські жуки від хлорофосу. А він, цей Незаслужений (якщо правду казати), шиє мені політику — національну ворожнечу.

Годі! Хотілося кричати: гину, рятуйте!

Ні, такого катування професор Шумейко витримати не міг. Ледь дістався додому, почувався нездоровим.

— У мене ж усе є. Чому радощі обминають? Чому все, що плекав протягом десятиліть, стало нетривким, втратилась віра в те, що сповідував? Ще й здоров'я підводить. Це що? Кінець? Навіть власні успіхи, а не тільки моїх студентів, перестали тішити. І чого це в мене всі курсові роботи зараховано на «відмінно»? Дурні перевелися? Запитаю Анастасію.