Читать «Професор Шумейко» онлайн - страница 2

У розпалі чергова екзаменаційна сесія.

— Студенте К., відповідайте!

Студент К. відповідає. Студента К. професор не слухає. На чолі йому виступив холодний піт, лице побагровіло. То лихі думки збурили кров, потягнули на внутрішній монолог.

— Кругом мене одні вороги (ректорат, деканат, кафедра, друзі, сусіди по будинку, в якому мешкаю). Навіть оцей студент К. — ворог, кажу вам, ворог. Як старається, ув очі заглядає, а вийде з аудиторії:

— Лох і п'яничка наш професор Шумейко. Я йому таке ніс! Не перебивав, не заважав, не зважав!

Це голос студента К. чи моя уява? Вчора дружина вчепилася:

— Друзі від тебе відвернулися. Як ти голосував на раді?

— Як треба, так і голосував. Вузу гроші потрібні.

— Що ти бздиш там: не можна поєднувати культуру і будинок побуту! Готуємо державі спеціалістів з різних галузей, у тому числі й фахівців для салонів краси, щоб не ходили такі патлаті, як ти! До речі, скільки можна читати «Мадам Теф-фі»? Місяць мусолиш. Не нервуй мене хоч ти!

Екзамен скінчився. Невже? Ніякого задоволення. Я ж зовсім не слухав своїх студентів. Це ганебний пік у кар'єрі викладача. Хто це сказав? Мій науковий керівник. Він давно помер, тому про пік Клим Іванович міг і забути. Чому ж воно нав'язливо лізе в мою професорську голову? Клим Іванович мучиться. Кругом мене одні вороги. Методистка... і та. Ставить постійно у розкладі аудиторію, у якій ніхто нікого не чує.

— Що ви собі дозволяєте? — кажу їй.

— Я гадала, що вам сподобається, Климе Івановичу! Усі її просять. Говорите собі слабким голосом, не надриваєтесь. А як будуть задоволені студенти!

Знущається, певно, чи має рацію? А я тобі, дорогий читачу, скажу, і ти мені повір. Клим Іванович — людина чесна. Хабарів не беру, анонімок не пишу (на них і попиту сьогодні немає), на ноги і дупи своїх студенток принципово не дивлюсь. Живу тільки професійними інтересами, а як дбаю за національну культуру! Хай і не дуже скромно, але зізнаюсь: маю мистецьку душу, є у мене давнє, сокровенне, баян, народний інструмент, у 50-х роках минулого століття нас учили в культосвітньому технікумі. Сьогодні воно не модньо (термін моєї дружини).

— Акордеон — друге діло, — каже вона.

Мені це гидко чути. Вдумливий читачу! Поза контекстом мого життя не можна збагнути мою мистецьку душу. Хоч ти мене не розстроюй!

Горе тому, хто дурний. Його шкода. Та найбільше шкода дурня, який дбає про національну культуру. В економіці, скажімо, чи інших сферах за тебе працює комп'ютер. А тут же голова потрібна, голова, на якій би не було ореола глупоти, тобто розумна, справді професорська голова.

Клим Іванович продовжував мучитися. Може, сісти за прядку або ткацький верстат? Кажуть, за такою роботою все на світі забувається. Так де його візьмеш прядку, не кажучи вже про ткацький верстат? Хіба з музею поцупити?

Професор страждав подвійно. По-перше, не міг же він пограбувати націо-нальний музей, по-друге, не міг збагнути вчорашньої їжакової штрикачки колеги. «Не можна на арабському коні возити воду.» Ледве стримуючи образу, Клим Іванович вичавив із себе: