Читать «Пригоди в оргазмотроні» онлайн - страница 17

Та на Буковині, де Райх ріс, усе було навпаки: антисемітизм був явищем не таким поширеним. Більше ніж третина восьмисоттисячного населення столиці краю, Чернівців, де Райх ходив до школи, були євреями. А от у Відні Райх не раз бачив, як бандюги залякували та били його єврейських однокурсників. Він стверджував, що оскільки він мав не надто єврейський вигляд, то й не стрічав жодних перепон, крокуючи коридорами Віденського інституту анатомії «поміж голосного натовпу націоналістично налаштованих студентів», не дражнячи їхнього расистського нутра.

Коли Мартін Фрейд 1919 року повернувся до Відня, провівши шість місяців, від’їдаючись на спагеті та ризото в італійському таборі для в’язнів війни у Рив’єрі, атмосфера лютих насильства, вандалізму та хаосу в його рідному місті просто збила його з ніг. Місто переповнювали часті протести проти фатальної нестачі продуктів харчування та житла і демонстрації, що почасти супроводжувалися пограбуваннями магазинів та кав’ярень у центральній частині міста. Його просто шокувало те, як хтось, без жодного натяку на сором, на очах у інших пасажирів міг зірвати шторку з вікна в потягу і запихати до власної кишені — щось, що у передвоєнний час було нечувано; зривалися навіть шкіряні стропи з вікон вагонів, адже люди використовували їх для ремонту свого взуття. Інфляція означала, що тієї суми грошей, яку він складав упродовж чотирьох років служби у війську, уже не вистачало навіть, аби розрахуватися з віденським чоботарем, який полагодив йому черевики, — писав Мартін у своїх мемуарах. Гроші, як казав Стефан Цвейг, «тікали, мов вода». «Ця інфляція, така руйнівна для засад життя представників середнього класу, й справді вселяла страх, — скаржився Мартін Фрейд, — але найважче було миритися із відчуттям незахищеності, яке нахлинало через відсутність громадської дисципліни, що дозволяло натовпу виходити з-під контролю в будь-який момент».

1919 року Чехословаччина, Болгарія, Німеччина та Угорщина, в котрих комуністичний уряд Бела Куна утримував владу впродовж 100 днів заворушень, клекотали повстаннями. Більшість дотримувалася думки, що Російська революція запустить ефект доміно в Європі. Мартінові Фрейду здавалося, що у Відні він споглядає практично карнавальну інверсію соціальної ієрархії: «Коли я повернувся до Відня, його вулиці ще дзвеніли відгомоном хуліганських пісень: “А кому ж тепер вулиці мести? Невже ж панам поважним, що із зірками на плечах [військові звання], вулиці мести?” Такі, як і я, екс-офіцери дійшли рішення, що буде розумно поверх погонів носити шарф, аби їх із нас не зірвали, причому не в найніжніший спосіб».

Все ж у Австрії ані соціал-демократи, які на перших національних виборах здобули більшість голосів, ані консервативна Християнсько-соціальна партія (та пангерманісти) не хотіли більшовицької держави; соціал-демократи планували мирну та демократичну громадянську революцію, тоді як постійно зациклені на минулому християни-соціалісти присвятили свою діяльність, ну хоча б на її початках, відновленню монархії. В атмосфері тотальної, наближеної до анархії депривації дві основні партії сформували дещо дивакувату коаліцію (у котрій соціал-демократи займали майже всі ключові посади), забуваючи про різницю між ними, об’єднуючись задля єдиної цілі — передбачити та запобігти громадянській війні, чи то цілковитому національному колапсу. Відчуваючи реальну загрозу повстання, Християнсько-соціальна партія у своїх сподіваннях приборкати небезпеку створення широкомасштабних рад працівників та солдатів, які б змогли передавати владу безробітним та демобілізованим військовим, а відтак і вирішувати, чи дозволити комуністам скористати із загальногромадського настрою невдоволення та революційності, цілком і повністю покладалася на соціал-демократів.