Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 84
Жоель Діккер
— Дженні, як ти гадаєш, хто міг би мені розповісти про Нолу більше?
— Про Нолу? Її батько, звісно.
Її батько. Авжеж, хто ж іще.
23.
У неділю 22 червня 2008 року я вперше побачив отця Келлерґана. Була одна з сірих літніх днин, притаманних лише Новій Англії: від океану здіймалася така густа імла, що її клапті висіли на верховіттях дерев і на дахах. Дім родини Келлерґанів стояв на Террас-авеню, 245, в самісінькому центрі хорошого житлового кварталу. Судячи з усього, від часу їхнього приїзду до Аврори він геть не змінився. Та сама фарба на стінах, ті самісінькі кущі довкруги. Недавно посаджені ружі розрослися й перетворилися на квітники, а вишню перед домом, яка всохла десять років тому, замінили точнісінько таким самим деревом.
З двору долинала оглушлива музика. Я декілька разів подзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Зрештою якийсь перехожий гукнув мені: «Якщо ви до отця Келлерґана, то дзвонити марно. Він у гаражі». Я постукав у двері гаража: справді, музика лунала звідтіля. Я довгенько стукав; нарешті двері відчинилися, й переді мною постав маленький куций дідок, сивий і якийсь аж вибляклий, у робочому халаті й захисних окулярах. Девід Келлерґан, вісімдесят п’ять років.
— Ви в якій справі? — люб’язно заволав він, бо гучність музики була просто-таки нестерпна.
Мені довелося скласти долоні рупором, щоб він мене почув.
— Мене звати Маркус Ґольдман. Ви мене не знаєте, але я розслідую загибель Ноли.
— Ви з поліції?
— Ні, я письменник. Чи могли б вимкнути музику або трохи збавити гучність?
— Це неможливо. Я ніколи не зменшую гучності. Та, як хочете, ми можемо піти до вітальні.
Він провів мене всередину гаража; все приміщення було переобладнане під майстерню, де в центрі гордо височіла колекційна модель «гарлі-девідсона». Зі старого програвача в кутку, під’єднаного до колонок, гримів класичний джаз.