Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 84

Жоель Діккер

— Дженні, як ти гадаєш, хто міг би мені розповісти про Нолу більше?

— Про Нолу? Її батько, звісно.

Її батько. Авжеж, хто ж іще.

23. Ті, хто добре it знали

— А герої? З кого ви пишете своїх героїв?

— Та з кого завгодно. З друга, з покоївки, з банківського клерка. Але важливо ось що: джерело натхнення — це не самі ці люди, а їхні вчинки. Їхні дії наводять вас на думки про те, як міг би поводитися котрийсь із героїв вашого роману. Коли письменники кажуть, що ніколи не змальовують реальних людей, вони брешуть, але вони таки чинять мудро: це дозволяє їм уникнути неабияких прикрощів.

— Як це так?

— У письменників, Маркусе, є перевага, що вони можуть зводити порахунки з такими, як самі, завдяки книжці. Єдине правило — не називати їхніх прізвищ. Ніяких імен: це прямісінький шлях до судових позовів та іншої халепи. Який там у нас наступний номер у списку?

— Двадцять третій.

- Так ось, двадцять третє правило: пишіть лише вигадані історії. Все інше завдасть вам тільки прикрощів.

У неділю 22 червня 2008 року я вперше побачив отця Келлерґана. Була одна з сірих літніх днин, притаманних лише Новій Англії: від океану здіймалася така густа імла, що її клапті висіли на верховіттях дерев і на дахах. Дім родини Келлерґанів стояв на Террас-авеню, 245, в самісінькому центрі хорошого житлового кварталу. Судячи з усього, від часу їхнього приїзду до Аврори він геть не змінився. Та сама фарба на стінах, ті самісінькі кущі довкруги. Недавно посаджені ружі розрослися й перетворилися на квітники, а вишню перед домом, яка всохла десять років тому, замінили точнісінько таким самим деревом.

З двору долинала оглушлива музика. Я декілька разів подзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Зрештою якийсь перехожий гукнув мені: «Якщо ви до отця Келлерґана, то дзвонити марно. Він у гаражі». Я постукав у двері гаража: справді, музика лунала звідтіля. Я довгенько стукав; нарешті двері відчинилися, й переді мною постав маленький куций дідок, сивий і якийсь аж вибляклий, у робочому халаті й захисних окулярах. Девід Келлерґан, вісімдесят п’ять років.

— Ви в якій справі? — люб’язно заволав він, бо гучність музики була просто-таки нестерпна.

Мені довелося скласти долоні рупором, щоб він мене почув.

— Мене звати Маркус Ґольдман. Ви мене не знаєте, але я розслідую загибель Ноли.

— Ви з поліції?

— Ні, я письменник. Чи могли б вимкнути музику або трохи збавити гучність?

— Це неможливо. Я ніколи не зменшую гучності. Та, як хочете, ми можемо піти до вітальні.

Він провів мене всередину гаража; все приміщення було переобладнане під майстерню, де в центрі гордо височіла колекційна модель «гарлі-девідсона». Зі старого програвача в кутку, під’єднаного до колонок, гримів класичний джаз.