Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 81

Роберт відразу ж помітив, що на першому поверсі лад і чистота. Біля входу гарний букет півників, скрізь серветки, що він їх раніше й не бачив.

— Що тут коїться, кицюню? — поспитався він, заходячи до вітальні, де на столику красувалися солодкі та солоні птіфури, пляшка шампанського та фужери.

— Ох, Боббі, мій Бобусику, — відказала Тамара, щосили стримуючи роздратування, — ти дуже невчасно, мені не треба, щоб ти тут плутався попід ногами. Я ж залишила тобі повідомлення на фабриці.

— Мені не передали. А що таке?

— Щоб ти ні в якому разі не повертався раніше сьомої.

— A-а. Чому це?

— Бо, уяви собі, Гаррі Квеберт запросив Дженні поїхати з ним увечері до Конкорда помилуватися феєрверком.

— Хто такий Гаррі Квеберт?

— Ох, Бобусику! Треба ж хоч трохи цікавитися світським життям. Це великий письменник, він приїхав наприкінці травня.

— A-а. А чому не можна мені додому?

— «A-а»? Ви послухайте лишень, він каже «а-а». Великий письменник залицяється до нашої доньки, а ти кажеш «а-а». Так ось: я не хотіла, щоб ти повертався, бо ти не тямиш, що таке вишукана бесіда. Гаррі Квеберт, уяви собі, не простак: він оселився в Гусячій бухті.

— В Гусячій бухті? Ого!

— Для тебе це, може, й грубі гроші, та для такого, як він, найняти такий дім усе одно, що у воду плюнути. Він зірка Нью-Йорка!

— У воду плюнути? Не знав такого виразу.

— Ох, Бобусику, ти нічогісінько не знаєш.

Роберт невдоволено скривився і підійшов до «шведського столу».

— Тільки нічого не чіпай тут, Бобусику!

— А це що за смаколики?

— Це не смаколики. Це вишуканий аперитив. Найвищий шик.

— Але ж ти казала, що ввечері сусіди кликали нас на гамбургери! Четвертого липня ми завжди ходимо до сусідів їсти гамбургери!

— Ми й підемо. Тільки згодом! І не подумай розповідати Гаррі Квебертові, що ми їмо гамбургери, як ті простаки!

— Таж ми і є простаки. Я люблю гамбургери. Ти сама в шинку торгуєш гамбургерами.

— Бобусику, ти геть нічого не розумієш! Це зовсім інше. А в мене, до речі, великі плани.

— Я не знав. Ти мені нічого не казала.

— Я не про тебе кажу.

— Чому ти мені нічого не кажеш? Я тобі кажу все. Ось, до речі, в мене по обіді весь час живіт болів. Страшенні гази. Мені навіть довелося замкнутися в кабінеті й стати рачки, щоб попукати, так було боляче. От бачиш, я все тобі кажу.

— Ану годі, Бобусику! Ти мене тривожиш!

Знову з’явилася Дженні, вже в іншій сукні.

— Надто парадна! — вигукнула Тамара. — Треба щось красиве, але буденне!

Скориставшись тим, що дружина відвернулася, Роберт Квінн умостився в улюбленому фотелі й налляв собі віскі.

— Хто дозволив тобі сідати? — закричала Тамара. — Ти все зашмаруєш! Знаєш, як довго я тут усе витирала? Йди ліпше передягнися, хутчій.

— Перевдягатися?

— Вдягни костюм, не можна ж зустрічати Гаррі Квеберта таким нечепурою!

— Ти дістала шампанське, що ми зберігали для врочистих випадків?

— А це і є врочистий випадок! Чи ти не хочеш, щоб наша дочка вдало вийшла заміж? Ніж ото дурно чіплятися, йти перевдягайся. Він ось-ось прийде.

Тамара попхала чоловіка до східців, щоб той таки не ухилився. Аж згори спустилася Дженні, заплакана, в трусах і без ліфчика і, схлипуючи, заявила, що все скасує, бо вона так не може. Скориставшись нагодою, Роберт і собі заскиглив, що хоче читати газету, а не вести світські дискусії з великим письменником, що він усе одно не читає книжок, бо від них його хилить до сну, тож він не знає, про що з ним балакати. Була за десять шоста: десять хвилин до побачення. Всі троє стояли в передпокої й сперечалися, аж пролунав дзвоник у двері. В Тамари мало серцевий напад не стався. Він тут. Великий письменник прийшов раніше.