Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 80
Жоель Діккер
— О боже, ні!
— А в тебе був із Гаррі роман?
— Та так, трохи. Кілька разів зустрічалися. Він тут користувався великим успіхом у жінок. Я про те, як ото буває, коли нью-йоркська знаменитість селиться в такій глушині…
— Дженні, маю до тебе, можливо, трохи дивне запитання… Чи ти знала, що, приїхавши сюди, Гаррі був ніхто? Звичайнісінький шкільний учитель, який витратив усі свої заощадження, щоб винайняти дім у Гусячій бухті.
— Що? Але ж він уже був письменником…
— Він видав роман, але власним коштом, і та книжка не мала успіху. Гадаю, щодо його знаменитості вийшло непорозуміння, і він на цьому зіграв, щоб бути в Аврорі тим, ким йому кортіло бути в Нью-Йорку. А оскільки він потім написав «Початки зла» й уславився, то ілюзія вдалася.
Вона сумно засміялася.
— Ти ба! Я й не знала. Клятий Гаррі… Пам’ятаю перше наше з ним справжнє побачення. Я тоді так хвилювалася. Навіть дату пам’ятаю, бо саме було свято. 4 липня 1975 року.
Я подумки прикинув: четверте липня, тобто за кілька днів після мандрівки до Рокленда. Саме тоді, коли Гаррі вирішив забути про Нолу. Я попросив її розповідати далі.
— Розкажи мені про Четверте липня.
Вона заплющила очі, наче знову опинилася в минулому.
— То був чудовий день. Гаррі тоді прийшов до «Кларксу» і запропонував податися разом у Конкорд, помилуватися феєрверком. Сказав, що приїде по мене додому о шостій вечора. В принципі, моя зміна закінчувалася о пів на сьому, та я сказала, що мені дуже зручно. А матінка відпустила мене раніше, щоб я змогла причепуритися.
У домі родини Квіннів на Норфолк-авеню панувала страшенна метушня. За чверть шоста, а Дженні досі не вбралася. Наче фурія, гасала вона туди-сюди східцями в спідній білизні і з різними сукнями в руках.
— Мамо, а оце, як тобі? — спитала вона, знову з’являючись у вітальні, де сиділа матінка.
— Ні, це не годиться, — відтяла Тамара. — У тебе в ньому затовста дупця. Ти ж не хочеш, щоб Гаррі Квеберт подумав, що ти ненажера? Поміряй інше.
Дженні знову помчала нагору, до своєї кімнати, скімлячи, що вона потвора, що їй нема чого вбрати і що вона так і залишиться сама до скону.
Тамара дуже хвилювалася: її дочка мала бути дівкою хоч куди. Гаррі Квеберт — це вам не аврорівські молодики, вона не має права на помилку. Щойно донька сповістила про побачення, вона звеліла їй забиратися з «Кларксу»; було вже пополудні, й у ресторані яблуку ніде впасти, але її Дженні й миті зайвої не мала затриматися серед запахів смаженого сала, щоб вони не всотатися в її шкіру та волосся. Заради Гаррі вона мала бути досконалою. Тамара відправила дочку до перукарні й на манікюр, а сама поприбирала в хаті згори й донизу і приготувала вишуканий (в її розумінні) аперитив: а що як той Гаррі Квеберт захоче заразом і перекусити. Її Дженні не помилилася: Гаррі залицявся до неї. Страшенно схвильована, вона невідступно думала про весілля: нарешті прилаштує дочку. Грюкнули вхідні двері: її чоловік, Роберт Квінн, інженер на рукавичній фабриці в Конкорді, повернувся додому. Від розчарування в неї й очі полізли рогом.
