Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 75

«Я ходжу в „Кларкс“ лише задля того, щоб побачити її. Я ходжу туди лише задля того, щоб бути поруч із нею. Вона — все, про що я мрію. Вона живе в мені. Я ошалів. Я не маю права. Мені не можна. Мені не можна туди ходити, не можна навіть залишатися в цьому місті: я повинен поїхати відціля, втекти і ніколи не повертатися. Я не маю права кохати її, це заборонено. Може, я збожеволів?»

Сяючи від щастя, Дженні поцілувала той аркуш і притулила його до грудей. Потім закружляла і голосно вигукнула: «Гаррі, коханий, ви не збожеволіли! Я теж вас кохаю, і ви маєте на мене всі права на світі! Не втікайте, любий мій! Я так вас кохаю!» У захваті від свого відкриття, вона хутко поклала аркуш на пюпітр, щоб її не застукали на гарячому, і відразу повернулася до вітальні. Вляглася на тахті, задерла спідницю, щоб видно було стегна, і порозстібала ґудзики, оголивши груди. Ніхто ніколи не писав їй нічого прекраснішого. Коли він повернеться, вона віддасться йому. Подарує йому свою цноту.

Тієї ж таки хвилини Девід Келлерґан зайшов у «Кларкс», сів за шинквасом і, як завше, замовив велику шклянку теплого молока з гранатовим сиропом.

— Вашої доньки сьогодні немає, отче, — сказала Тамара, наливаючи йому молока. — Вона відпросилася.

— Знаю, пані Квінн. Вона на морі, з друзями. Поїхала удосвіта. Я пропонував її завезти, та вона відмовилася, звеліла мені відпочивати, поспати довше. Таке втішне дівча.

— Ваша правда, отче. Я дуже задоволена нею.

Девід Келлерґан усміхнувся; Тамара на мить затримала погляд на куцому життєрадісному дядечкові з добрим обличчям і в круглих окулярах. Років п’ятдесят, худий, на вигляд радше тендітний, він одначе випромінював величезну силу. Розмовляв завжди спокійно і зважено, ніколи не підвищував голосу. Вона дуже його поважала, втім, як і всі мешканці містечка. Дочка схожа була на нього: ніжна,ичемна, послужлива і привітна. Добрі люди були Девід і Нола Келлерґан; справжні американці й істинні християни. Їх дуже любили в Аврорі.

— Скільки ви живете в нас, панотче? — запитала Тамара Квінн. — У мене таке враження, ніби ви завжди були тут.

— Незабаром шість років, пані Квінн. Чудових шість років.

Панотець окинув поглядом залу і, як завсідник, одразу помітив, що столик номер 17 порожній.

— Ти ба, письменника теж немає? Таке нечасто буває, еге ж?

— Сьогодні нема. Знаєте, він такий приємний чоловік.

— Мені він теж дуже подобається. Я тут його і здибав. Він люб’язно погодився прийти до школи на концерт із нагоди закінчення навчального року. Мені хочеться, щоб він став нашим парафіянином. Нам потрібні відомі особи, щоб розворушити це місто.

Тут Тамара згадала про доньку і, не втерпівши, з легенькою усмішкою поділилася великою новиною.

— Тільки нікому не кажіть, отче: поміж ним і моєю Дженні вже щось накльовується.