Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 73

— Люба, та що це з тобою? — схвилювалася матінка.

— Я чекаю на Гаррі, мамо! Він завжди приходить по суботах… То чому його сьогодні немає? Мамо, я така дурепа! Як це я могла подумати, що він мене кохає? Такий чоловік, як Гаррі, ніколи не захоче водитися з простою подавальницею гамбургерів, як я оце! Я просто шерепа!

— Ох, не треба таке казати! — Тамара обняла її й заходилася втішати. — Іди повеселися, використай свій вихідний. Я тебе підміню. Не хочу, щоб ти плакала. Ти гарна дівчинка, і я певна, що Гаррі закоханий у тебе.

— То чому його нема?

Матуся Квінн на мить замислилася.

— А хіба він знає, що ти сьогодні працюєш? Ти ж ніколи не працюєш у суботу, то чому йому приходити, як тебе нема? Знаєш, що я думаю, люба? Гаррі, либонь, дуже нещасний в суботу, бо він тебе не бачить.

Обличчя Дженні засяяло.

— Ой, мамо, як я сама про це не подумала!

— Тобі треба було б навідатися до нього додому. Гадаю, він радий буде тебе бачити.

Дженні аж спалахнула з утіхи. Хорошу думку підкинула їй матуся! Поїхати до Гаррі в Гусячу бухту, влаштувати йому добрячий пікнік — сердега, либонь, гарує над книжкою й напевне забув пообідати. І вона побігла до кухні по їжу.

Тимчасом у містечку Рокленд, штат Мен, за сто двадцять миль від Аврори, Гаррі з Нолою влаштували пікнік на березі океану. Нола кидала кусні хліба величезним чайкам, які хрипко галасували.

— Я так люблю чайок! — вигукнула вона. — Це мої улюблені птахи. Мабуть, це тому, що люблю океан, а де чайки, там і океан. Та й правда, адже навіть якщо обрій затуляють дерева, чайки в небі нам нагадують, що океан зовсім поруч. Гаррі, а ви в своїй книжці пишете про чайок?

— Якщо хочеш. Я вставлю в книжку все, що ти скажеш.

— А про що вона?

— Хотів би сказати тобі, але я не можу.

— Про кохання?

— У певному сенсі.

Він усміхнено дивився на неї. В руках у нього був зошит, і він спробував змалювати олівцем цю сцену.

— Що ви робите? — запитала вона.

— Ескіз.

— Ви ще й малюєте? О, ви й справді обдарований. Покажіть, я хочу поглянути!

Вона підійшла до нього і, побачивши малюнок, захоплено вигукнула:

— Як же гарно, Гаррі! Ви такий талановитий!

У пориві ніжності вона пригорнулася, та він відштовхнув її майже несамохіть і роззирнувся довкруги, наче хотів переконатися, що їх ніхто не бачить.

— Нащо ви так? — розгнівалася Нола. — Ви соромитеся мене?

— Ноло, тобі п’ятнадцять років… А мені тридцять чотири. Люди не зрозуміють.

— Та вони дурні, ті люди!

Він зареготав і кількома штрихами змалював її розгніване личко. Вона знову пригорнулася до нього, і він здався. Разом вони дивились, як чайки сваряться за кусники хліба.

Вони зважилися на цю мандрівку кілька днів тому. Він чекав на неї неподалік від її будинку, після школи. Біля зупинки шкільного автобуса. Угледівши його, вона здивувалася і дуже зраділа.

— Гаррі, що ви тут робите?

— Їй-богу, сам не знаю. Але я хотів тебе побачити. Я… Знаєш, Ноло, я трохи подумав про твою пропозицію…

— Побути вдвох, без нікого?

— Ага. Я подумав, що ми можемо кудись податися цими вихідними. Недалеко. До Рокленда, наприклад. Туди, де нас ніхто не знає. Щоб почуватися вільніше. Якщо ти хочеш, звісно.