Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 76

Девід Келлерґан усміхнувся і ковтнув молока з грантовим сиропом.

У Рокленді шоста година. На терасі кав’ярні Гаррі з Нолою попивали фруктовий сік, розімлівши від сонця. Нола просила, щоб Гаррі розповів їй про своє нью-йоркське життя. Їй кортіло знати все.

— Розкажіть мені про все, розкажіть, що означає там бути зіркою.

Він знав, що вона уявляє собі всуціль коктейльне та тістечкове життя, але що міг він їй сказати? Що він геть не той, ким його уявляють в Аврорі? Що в Нью-Йорку його ніхто не знає? Що перша його книжка лишилася непомічена, а сам він досі був скромним шкільним учителем? Що в нього майже нема грошей, бо всі свої заощадження він вгилив в оренду Гусячої бухти? Що він нічого не може тепер написати? Що він самозванець? Що пишний Гаррі Квеберт, відомий письменник, який мешкає в розкішній кам’яниці на морському березі й день при дні пише в ресторані, існуватиме лише одне літо? Що ж, він не міг сказати їй правди: це майже напевно означало втратити її. І він вирішив вигадувати, грати до кінця роль свого життя — роль обдарованого, шанованого митця, що втомився від червоних доріжок і нью-йоркської метушні й приїхав у маленьке містечко Нью-Гемпширу, щоб дати пільгу своєму змореному генієві.

— Вам так пощастило, Гаррі, — захоплено вигукнула вона, вислухавши його розповідь. — У вас таке цікаве життя! Часом мені хочеться полинути в небо й опинитися далеко звідси, далеко від Аврори. Знаєте, я тут задихаюся. Мої батьки — тяжкі люди. Тато хороший, та він церковник, у нього свої дивацтва. А матінка така сувора зі мною! Наче ніколи не була молодою. Та ще цей храм по неділях, він мені вже в печінках сидить! Не знаю, чи вірю я в Бога. Гаррі, а ви вірите в Бога? Якщо так, то я теж віритиму.

— Не знаю, Ноло. Тепер уже не знаю.

— Мама каже, ми повинні вірити в Бога, а то він нас покарає. Часом я собі думаю, що як сумніваєшся, то ліпше чесно зізнатися в цьому.

— Загалом, — сказав Гаррі, — єдиний, хто знає, існує Бог чи ні, — це сам Бог.

Вона зареготала. Простодушним, невинним сміхом. Потім узяла його за руку і запитала:

— А людина має право не любити своєї матері?

— Гадаю, має. Любов — це не обов’язок.

— Але ж це є і в десяти заповідях. Полюби своїх батьків. Четверта чи п’ята заповідь, не пам’ятаю вже. А перша заповідь — це вірити в Бога. Тож якщо я не вірю в Бога, я й свою матір не мушу любити, еге ж? Вона така сувора. Часом замикає мене в кімнаті, каже, що я розбещена. Я не розбещена, просто мені хочеться бути вільною. Хочеться мати право трохи помріяти. Божечку, вже шоста година! Мені так хочеться, щоб час зупинився. Пора їхати додому, а ми навіть потанцювати не встигли.

— Ми ще потанцюємо, Ноло. Потанцюємо. В нас усе життя попереду.

О восьмій вечора Дженні раптом прокинулася. Вона чекала, та так і заснула на тахті. А сонце вже хилилося до вечірнього пруга. Настав вечір. Вона лежала на дивані, тяжко дихаючи, з рота бігла цівка слини. Вона хутко наділа трусики, сховала груди, зібрала швиденько свої харчі й, палаючи від сорому, подалася з Гусячої бухти.