Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 311

Довн повернувся на шлях і пройшов декілька сотень метрів. На узбіччі його чекало авто. Він сів на переднє сидіння, спітнілий і весь у крові.

— Зробив, — сказав він Праттові, який сидів за кермом.

Той завів мотор.

— Більше ні слова про те, що сталося, Тревісе. А як вони знайдуть авто, треба буде зам’яти справу. Для нас єдиний спосіб викрутитися — це не мати злочинця. Втямив?

Тревіс кивнув. Застромивши руку в кишеню, він намацав ланцюжок, що потайки зняв у Ноли з шиї, коли закопував її. Гарненький золотий ланцюжок із написом «Нола».

*

Гаррі знову впав на диван.

— То вони убили Нолу, Лютера Калеба і Дебору Купер…

— Так. І все влаштували так, щоб справу ніколи не було розкрито. Гаррі, ви ж знали, що в Ноли траплялися психотичні напади? І розмовляли про це з отцем Келлерґаном…

— Про ту халепу з пожежею я не знав. Але те, що Нола хвора, випливло на чисту воду, коли я пішов сваритися з Келлерґанами за те, як вони з нею поводяться. Я обіцяв Нолі не ходити до її батьків, але ж не міг сидіти, склавши руки, правда? І тоді я зрозумів, що її батьки — це сам отець, який уже дев’ять років удівець і не може впоратися з ситуацією… Він… він не хотів глянути правді у вічі. Я зрозумів, що повинен забрати Нолу з Аврори і вилікувати її.

— То ви хотіли втекти, щоб її вилікувати…

— Це стало для мене головною причиною. Ми знайшли б хороших лікарів, і вона б одужала! Вона була неймовірна дівчина, Маркусе! Вона зробила б із мене великого письменника, а я позбавив би її лихих думок! Вона мене надихала, скеровувала! Вона все життя скеровувала мене! Ви ж самі це знаєте, правда? Краще за будь-кого!

— Так, Гаррі. Але чому ж ви мені не сказали?

— Та я хотів! І сказав би, якби не те витікання інформації через вашу книжку. Я подумав, що ви зловживаєте моєю довірою. Я гнівався на вас. Пам’ятаю, навіть хотів, щоб ваша книжка зазнала краху: знав, після тієї халепи з Нолиною матір’ю вас перестануть сприймати серйозно. Так, я хотів, щоб ваша книжка провалилася. Як і моя, зрештою.

Ми помовчали.

— Мені дуже шкода, Маркусе. За все шкода. Ви, мабуть, так розчарувалися в мені…

— Ні.

— Знаю, розчарувалися. Бо покладали на мене такі надії! А я все своє життя побудував на брехні!

— Гаррі, я завжди захоплювався вами таким, який ви є. А написали ви ту книжку чи ні, байдуже! Ви та людина, яка багато чого навчила мене в житті. А цього ніхто не забере.

— Ні, Маркусе. Ви ніколи не зможете ставитися до мене, як раніш! І самі це знаєте. Я лише одна велика облуда! Я самозванець! Тим-то і казав я, що ми більше не можемо бути друзями: це кінець. Усьому край, Маркусе. Ви станете чудовим письменником, а я більше ніхто. Ви справжній письменник, а я ним ніколи не був. Ви боролися за свою книжку, боролися за те, щоб знову знайти натхнення, ви подолали всі перепони! А я, опинившись у такій же ситуації, зрадив.

— Гаррі, я…

— Таке життя, Маркусе. І ви знаєте, що я кажу правду. Ви тепер не можете дивитися мені у вічі. А я, дивлячись на вас, ніколи не зможу позбутися гострих, їдких заздрощів, бо ви перемогли там, де я зазнав поразки.