Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 307

— Не зупиняйся! — благала Нола. — Швидше, швидше!

Лютер до краю «втопив» педаль газу. Відстань між «шевроле» і тревісовою «патрулькою» збільшилася. За Гусячою бухтою шосе почало петляти, і Лютер скористався цим, щоб іще трохи відірватися. Звук сирени подаленів.

— Він виклише підмогу, — сказав Лютер.

— Якщо він зловить нас, я ніколи не поїду з Гаррі!

— То ми втешемо до лішу. Ліш великий, наш там ніхто не жнайде. Ти дісштанешся до мотелю. Якшо мене жгребуть, я нічого не шкажу. Не шкажу, шо ти була жі мною. І ти жможеш втекти ж Гаррі.

— Ох, Лютере…

— Поопіцяй, шо берегтимеш мою книжку! Поопіцяй, шо берегтимеш її на жгадку про мене!

— Обіцяю!

Він крутонув кермо, й авто заїхало в чагарі на узліссі. А потім зупинилося за густим ожинником. Вони хутко вилізли надвір.

— Піжи! — вигукнув Лютер. — Піжи!

Вона побігла колючими хащами. Подерла сукню і подряпала обличчя.

Тревіс вилаявся. Чорного «шевроле» більше не було видно. Він додав газу і, не помітивши чорного кузова в чагарях, далі мчав по першому шосе.

Вони бігли лісом. Нола попереду, Лютер за нею: він був високий і насилу ухилявся від навислих гілок.

— Піжи, Ноло, не жупиняйшя! — закричав він.

Вона незчулися, як опинилися на узліссі, коло Сайд-Крік-лейну.

Дебора Купер дивилася з вікна своєї кухні в ліс. Раптом їй здалося, наче поміж деревами щось рухається. Пригледівшись, побачила дівчину, яка чимдуж мчала лісом, а за нею гнався якийсь чоловік. Старенька побігла до телефону і набрала номер поліції.

Не встиг Тревіс зупинитися на узбіччі, як йому зателефонували з диспетчерського центру: неподалік він Сайд-Крік-лейну помітили дівчину, за якою гнався якийсь чоловік. Він підтвердив отримання повідомлення, розвернувся і, ввімкнувши маячок і сирену, помчав до Сайд-Крік-лейну. Проїхавши з півмилі, помітив у лісі якийсь відблиск: вітрове шкло! В чагарях стояв чорний «шевроле». Він зупинився і підійшов, тримаючи напоготові револьвер: нікого. Сів у свою автівку і поїхав до Дебори Купер.

Вони зупинилися неподалік від берега і перевели дух.

— Думаєш, ми втекли? — запитала Нола в Лютера.

Він прислухався: було тихо.

— Трепа трохи жашекати тут, — сказав він. — У ліші ми в пезпеці.

Нолине серце калатало. Вона думала про Гаррі. Думала і про матінку. Вона скучила за нею.

— Дівчина в червоній сукні, — пояснювала Дебора полісменові Довну. — Бігла до берега. За нею гнався чолов’яга. Я його не розгледіла, та він ніби високий і кремезний.

— Це вони, — сказав він. — Можна скористатися вашим телефоном?

— Так.

Тревіс зателефонував додому начальникові поліції Пратту.

— Вибачте, що заважаю вам відпочивати, але тут щось чудне коїться. Я застав у Аврорі Лютера Калеба…

— Знову?

— Так. Та ще й цього разу він посадив до себе в авто Нолу Келлерґан. Я хотів його перехопити, але він утік од мене. Чкурнув у ліс разом із Нолою. Здається, він чіплявся до неї. Ліс густий, і сам я не впораюся.

— Ох, добре, що зателефонував! Їду.

— Ми поїдемо до Канади. Люблю Канаду. Житимемо в гарній хатинці на березі озера. Ми будемо такі щасливі!