Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 299
Жоель Діккер
Стерн помовчав, задивившись у порожнечу.
— Що сталося поміж вами? — запитав я.
— Я… я хотів, щоб він більше не їздив туди! Хотів, щоб це безумство з Нолою закінчилося! Він нічого не хотів слухати! Нічогісінько! Казав, що у них з Нолою все добре, як ніколи! Що ніхто не завадить їм бути разом. Я наче здурів. Ми зчепилися, і я його вдарив. Згріб за барки, накричав на нього і садонув кулаком. Обізвав його лохом. Він повалився додолу, помацав закривавлений ніс. Я заціпенів від жаху. І тоді він сказав… сказав…
Стернові забило дух. Він скривився.
— Що він сказав, пане Стерне? — запитав я, щоб він не збився.
— Він сказав: «То це був ти! Ти!». Він заволав: «Це був ти! Ти!». Я завмер. Поки я приходив до тями, він вибіг із кімнати, заскочив до себе, щоб забрати деякі речі, й поїхав на «шевроле». Він… він упізнав мене по голосу.
Тепер Стерн плакав, несамовито стискаючи кулаки.
— Упізнав по голосу? — запитав я. — Тобто?
— Ох… Була така пора, коли я водився з давніми приятелями з Гарварду. То було таке братство шибайголів. Вихідними їздили ми в Мен, жили в розкішних готелях, пиячили, їли омарів. Нам подобалося чіплятися до людей, бити їх. Ми казали, що хлопці з Мену — лохи, і їх треба бити, щоб вони стали людьми. Нам іще й тридцяти не були, ми були діти заможних батьків. Трохи расисти, нещасні, але агресивні. Вигадали таку гру, філдгол, гилили по головах наших жертв, як по футбольному м’ячу. Якось, 1964 року, ми опинилися біля Портленда, страшенно збурені й добряче під мухою. Дорогою трапився нам один хлопчина. За кермом був я. Спинив тачку і запропонував побавитися…
— То це ви напали на Калеба?
Він аж вибухнув.
— Так! Так! Ніколи собі цього не прощу! Вранці ми прокинулися в розкішному номері люкс, у страшенному похміллі. В усіх газетах писали про напад: хлопчина був у комі. На нас полювала поліція, нас охрестили «
