Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 270

На столику у вітальні вона поклала декілька дівочих світлин.

— Я від самого початку стежу за цією справою, — сказала вона. — Пам’ятаю той день, коли Нола пропала, пам’ятаю все, як і, певно, всі дівчата мого віку, які мешкали тоді в Аврорі. Тож коли знайшли її тіло і заарештували Гаррі Квеберта, я, звісно, відчула, що мене це безпосередньо стосується. Оце так історія… Мені дуже сподобалася ваша книжка, пане Ґольдмане, ви так вдало змалювали Нолу. Завдяки вам я наче зустрілася з нею знову. Правда, що й фільм зніматимуть?

— «Ворнер бразерс» хоче купити права, — відповів я.

Вона показала нам світлини: день народження, де серед гостей була й Нола. 1973 рік.

— Ми з Нолою дружили, — провадила вона. — Хороше дівча було. Всі її в Аврорі любили. Певне, людей зворушувало її життя з батьком: удівець-священик і його люба доця, завжди всміхаються, ніколи не скаржаться. Пам’ятаю, коли я вередувала, мама завжди казала: «Бери приклад з Ноли! У неї, сердешної, Бог забрав матір, а вона завжди така чемна і вдячна».

— Ох, і як же я не второпав, що її мати давно померла? І ви кажете, що вам сподобалася книжка? Ліпше запитали б себе, що за дешевий писака її утнув!

— Та ні, чому це? Якраз навпаки! Я навіть подумала, що це ви так навмисне. Бо сама була зіткнулася з цим у Ноли.

— Як це — самі з цим зіткнулися?

— Якось стався один чудернацький випадок. Після того я від Ноли і віддалилася.

Березень 1975 року

Родина Гендорфів мала цукерню на головній вулиці. Часом після школи Стефані приводила туди Нолу, і вони тихцем ласували цукерками в комірчині. Так було і того вечора: сховавшись за лантухами з борошном, вони наминали фрукти в желе, аж доки заболіли животи. І реготали, затуляючи долоньками роти, щоб їх не почули. Аж раптом Стефані втямила, що з Нолою щось не так. Погляд її змінився, вона вже не слухала її.

— Ноло, що з тобою? — запитала вона.

Мовчання. Стефані запитала вдруге, і Нола врешті озвалася:

— Я… мені… мені додому треба.

— Уже? Чому це?

— Мама хоче, щоб я ішла додому.

Стефані вухам своїм не повірила.

— Що? Твоя мама?

Нола перелякано схопилася на ноги і повторила:

— Мені треба йти!

— Але ж… Ноло! Твоя мама померла!

Нола побігла до виходу. Стефані спробувала втримати її за руку, та Нола обернулась і вчепилася в її сукню.

— Моя мама! — з жахом вигукнула вона. — Ти не уявляєш, що вона зі мною зробить! Коли я капосна, мене карають!

І побігла чимдуж.

Збентежена Стефані ще трохи посиділа в коморі, а ввечері вдома розповіла про той випадок матері. Та пані Гендорф їй не повірила. Вона лагідно погладила її по голові.

— Не знаю, що ти оце вигадуєш, люба. Добре, годі дурниці казати, йди мий руки. Тато прийшов з роботи і хоче їсти, ми сідаємо вечеряти.

Наступного дня в школі Нола була начебто спокійна і вдавала, ніби нічого не сталося. Стефані не зважилася завести мову про вчорашній випадок. Урешті днів за десять вона вирішила поділитися своїм потрясінням із самим отцем Келлерґаном і прийшла до церкви в його кабінет. Як завжди, він зустрів її дуже лагідно, пригостив сиропом і став уважно слухати, гадаючи, що вона хоче побалакати з ним як зі священиком. Та коли вона розповіла про те, що сталося, він їй теж не повірив.