Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 260

Після однієї статті в «Нью-Йорк Таймс» Нолу прозвали «дівчинкою, яка розбуркала Америку». У всіх листах, що я отримував, читачі висловлювали одне й те ж почуття: всі були схвильовані історією нещасного, замученого дівчиська, яке, зустрівши Гаррі Квеберта, знову навчилося всміхатись, і в п’ятнадцять років боролося за нього і допомогло йому написати «Початки зла». Деякі літературознавці, втім, вважали, що правильне прочитання його книжки можливе тільки з огляду на мою, і пропонували новий підхід, згідно з яким Нола символізувала вже не заборонене кохання, а всевладдя почуття. Тому роман «Початки зла», що його чотири місяці тому вилучили з усіх книгарень, знову надійшов у продаж. Маркетологи Барнаскі збиралися видати до Різдва обмеженим накладом набір у подарунковому чохлі: «Початки зла», «Справу Гаррі Квеберта» й аналіз тексту, що належав перу Френсіса Ланкастера.

Від Гаррі не було жодних звісток, відколи ми попрощалися в мотелі «Морський берег». Я весь час намагався зв’язатися з ним, та його мобільник був поза зоною досяжності, а коли я дзвонив до мотелю і просив з’єднати мене з восьмим номером, у слухавці лунали довгі гудки. Я геть не мав звісток з Аврори, та, може, це було й добре: мені геть не хотілося знати, як там сприйняли мою книжку. Все, що було мені відомо завдяки правовій службі видавництва «Шмід і Гансон», це те, що Елайджа Стерн уперто намагався подати на них позов за образу честі, надто ж за ті фрагменти книжки, де я допитувався, чому він не лише погодився на прохання Лютера і дозволив йому писати оголену Нолу, а й не заявив до поліції, що в нього пропав чорний «монте-карло». Я телефонував Стерну перед виходом книжки, щоб почути його версію подій, але він не вшанував мене відповіддю.

Від середини жовтня, як і передбачав Барнаскі, весь медійний простір заполонили президентські вибори. Нескінченні запрошення як відрізало, і я полегшено зітхнув. Позаду були два тяжкі роки, мій перший успіх, страх чистого аркуша і, нарешті, друга книжка. Тепер напруга ослабла, мізки розпружилися, і я відчув, що мені кортить у відпустку. Їхати самому не хотілося, та й Дуґласові збирався віддячити за підтримку, тож придбав два квитки на Багами: ще від шкільних часів мені не випадало відпочивати з приятелями. Хотів зробити йому сюрприз, коли ввечері він прийде до мене дивитися спортивний канал. Та, на превеликий мій подив, Дуґлас відмовився від запрошення.

— Це було б чудово, — сказав він, — та я саме зібрався повезти Келлі на Кариби.

— Келлі? То ти й далі з нею?

— Так. Хіба ти не знав? Ми збираємося взяти шлюб. Там я й попрошу її руки.

— О, чудово! Дуже радий за вас обох. Вітаю.

Певне, вигляд у мене був доволі сумний, бо він сказав:

— Марку, в тебе є все, чого тільки можна бажати. Пора вже когось знайти.

Я кивнув.

— Просто… я вже сто років не ходив на побачення.

Він усміхнувся.

— За це не турбуйся.

Та розмова стала прологом вечора середи 23 жовтня 2008 року, коли все раптом різко змінилося.