Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 261
Жоель Діккер
Дуґлас улаштував мені побачення з Лідією Ґлур, дізнавшись перед тим від її агента, що вона й досі небайдужа до мене. Він переконав зателефонувати їй, і ми домовилися зустрітися в одному з барів Сохо. О сьомій вечора Дуґлас заскочив до мене, щоб надати моральної підтримки.
— Ти ще не готовий, — констатував він, коли я, голий до пояса, відчинив йому двері.
— Сорочку не можу вибрати, — відказав я, показавши два вішаки.
— Вбери блакитну, буде добре.
— Дуґу, а ти впевнений, що мені варто побачитися з Лідією Ґлур?
— Марку, ти ж не до шлюбу йдеш. Просто хильнеш чарчину з гарною дівчиною, яка тобі подобається і якій подобаєшся ти. Ви самі відчуєте, є щось між вами, чи, може, й нема.
— А після того що будемо робити?
— Я замовив столик у розкішному італійському ресторані, неподалік од бару. Надішлю тобі повідомлення з адресою.
— Що я без тебе робив би…
— А нащо ж існують друзі?
Тієї миті в мене задзвенів мобільник. Я й не відповів би, та побачив, що телефонує Ґегаловуд.
— Гало, сержанте! Радий вас чути.
Голос у нього був похмурий.
— Доброго вечора, письменнику, вибачте, що відволікаю…
— Та ви не відволікаєте.
Здавалося, він страшенно роздратований.
— Письменнику, — сказав він, — здається, у нас величезна проблема.
— Що сталося?
— Це стосується матері Ноли Келлерґан. Ви у вашій книжці писали, що вона била доньку.
— Так, Луїза Келлерґан. То й що?
— У вас є інтернет? Зараз я скину вам лист.
Не перериваючи розмови, я подався до вітальні, ввімкнув комп’ютер і зайшов на свою пошту. Ґегаловуд надіслав мені фото.
— Що це? — запитав я. — Починаю вже непокоїтися.
— Відкрийте картинку. Пам’ятаєте, ви казали мені про Алабаму?
— Авжеж, пам’ятаю. Звідти приїхали Келлерґани.
— Ми дали хука, Маркусе. Ми геть забули з’ясувати, як там було в Алабамі. А ви ж мені казали!
— Що я вам казав?
— Що треба це з’ясувати.
Я клацнув на картинку. На фото був цвинтар і надгробок із написом:
Я геть розгубився.
— О боже! — вигукнув я. — Що це таке?
— Це означає, що Нолина мати померла 1969-го. Тобто за шість років до того, як зникла її донька!
— Хто вам надіслав цю світлину?
— Один журналіст із Конкорда. Вже завтра це опиниться на перших шпальтах газет, письменнику, і ви знаєте, що буває в таких випадках: не мине і трьох годин, як уся Америка вирішить, що і ваша книжка, і розслідування нічого не варті.
Того вечора побачення з Лідією Ґлур так і не відбулося. Дуґлас витягнув Барнаскі з якоїсь ділової зустрічі, Барнаскі витягнув правника Річардсона з дому, і ми відбули вкрай бурхливу нараду в конференц-залі «Шміда й Гансона». Світлина і справді потрапила у «Конкорд Джеральд» із якогось місцевого видання. Барнаскі дві години умовляв редактора «Конкорд Джеральд» не ставити її на першу шпальту завтрашнього числа, та все було марно.
— Ви уявляєте, що скажуть люди, дізнавшись, що ваша книжка — чистісінька брехня? — кричав він на мене. — Нехай вам чорт, Ґольдмане, ви що, не перевіряли джерел?
