Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 23
Жоель Діккер
Акробатика чи лякрос… Або чума, або холера. Я знав, що як запишуся на акробатичний танок, то з мене й кури сміятимуться, тож обрав той клятий лякрос. Учні не любили тієї гри, тож у Фелтоні вже років зо двадцять не було путньої команди з лякросу; складалася вона тепер або ж із цілковитих невдах, або ж із тих, хто запізнилися на запис. Отож я став гравцем відсталої, млявої і незграбної команди, та саме в ній я й уславився. Сподіваючись перейти наступного сезону до футбольної команди, я намагався досягнути успіхів у спорті, щоб мене помітили, тож мав безпрецедентну мотивацію тренуватися, і за два тижні наш тренер уже бачив у мені довгоочікувану зірку. Я відразу ж став капітаном команди й не треба було докладати великих зусиль, щоб мене почали вважати найкращим гравцем у лякрос за всю історію ліцею. Я завиграшки побив рекорд за двадцять років із кількості забитих м’ячів, — той рекорд був надзвичайно низький, — і за це мене вписали на Дошку пошани ліцею, що ніколи досі не випадало учням першого року навчання. Це страшенно вразило моїх приятелів і привернуло увагу викладачів, а я з того всього втямив: щоб бути неперевершеним, треба вміти шити в дурні людей; все врешті-решт зводиться до облуди.
І я почав грати за цими правилами. Звісно, вже й мови не було про те, щоб покинути лякрос, адже єдине, чого я тепер прагнув, це будь-що стати найпершим, бути на видноті. Був, наприклад, загальний конкурс індивідуальних наукових проектів, де перемогла одна обдарована засранка на ймення Саллі, а я опинився на сьомому місці. Під час вручення премій в актовій залі я взяв слово і вигадав цілу історію про те, як вихідними працював волонтером із розумово відсталими дітлахами, що завадило мені як слід розробити свій проект, і виснував зі сльозами в очах: «Перша премія мені анідесь, якщо я можу подарувати бодай крихту щастя моїм маленьким друзям-калічкам». Усі були дуже зворушені, й це дало мені змогу применшити успіх Саллі в очах викладачів, учнів та й самої Саллі, яка мала братика з тяжкою інвалідністю (я цього й не знав), тому вона відмовилася від премії і зажадала, щоб її віддали мені. Внаслідок цього моє ім’я знову з’явилося на Дошці пошани (я прозвав її «дошкою ганьби», усвідомлюючи свою ницість), до того ж у рубриках «