Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 228

— Так. Як ви дізналися?

— Ви розслідуєте цю справу. А я й сам тоді подумав, що це якось пов’язано.

— Справді?

— Авжеж. До речі, тому і пам’ятаю про це. Маю на увазі, бо з часом деякі події забуваються, а деякі врізаються в пам’ять. Той випадок важко забути.

— Чому?

— Знаєте, якщо ви полісмен у маленькому містечку, то аварії на шляхах — чи не найважливіше, з чим випадає стикатися. Я про те, що за весь час моєї служби трупи бачив лише у дорожньо-транспортних пригодах. Але тут було інше: у попередні тижні нас підняли по тривозі через зникнення дівчинки в Нью-Гемпширі. Всі старанно шукали чорний «шевроле монте-карло», нам наказали пильнувати. Пам’ятаю, за тієї пори я під час патрулювання тільки те й робив, що ловив «шевроле» всіх кольорів, схожі на ту модель, і перевіряв їх. Адже чорний «шевроле» можна легко перефарбувати. Одне слово, дуже цим перейнявся, як і решта полісменів: ми хотіли будь-що знайти ту дівчинку. І ось нарешті якось уранці, коли я був на чергуванні, берегова охорона сповістила, що піднімає авто біля узгір’я в бухті Сансет. І вгадайте, якої марки те авто…

— Чорний «монте-карло».

— Так отож. З нью-гемпширськими номерами. І з трупом усередині. Досі пам’ятаю, як оглядав його: впавши з кручі, авто перетворилося на млинець, а від чолов’яги сама лемішка лишилася. Ми знайшли там документи на ім’я Лютера Калеба. Добре це пам’ятаю. Обнишпорили кожен сантиметр, та нічого цікавого не знайшли. Автівка належала великій компанії з Конкорда, «Стерн лімітед». Треба сказати, вода сильно там усе попсувала. Але ми таки знайшли скалки від ущент розтрощеної пляшки з-під віскі. У багажнику — лише валіза з одягом.

— Речі?

— Так. Щоправда, небагато.

— І що ви зробили потім? — запитав Ґегаловуд.

— Що й належить: почав надсилати запити, з’ясовувати, хто цей чоловік, що він тут робив і коли загримів із кручі. Шукав усе про Калеба і вгадайте, що знайшов?

— Скаргу до аврорівської поліції за сексуальні домагання, — іронічно вкинув Ґегаловуд.

— Точно! А ви звідки знаєте?

— Та знаю.

— Тієї миті я подумав, що це вже не просто збіг. Спершу з’ясував, чи не заявляв хтось про його зникнення. Досвід роботи з дорожніми пригодами показує, що завжди знаходяться родичі, які розшукують зниклого. І це часто дає змогу ідентифікувати жертву. Але й тут нічого не було, ніяких заяв. Дивно, правда ж? Я відразу ж зателефонував до компанії «Стерн лімітед», щоб дізнатися бодай щось. Сказав, що знайшов їхній автомобіль, і тут мене попросили зачекати: зазвучала музика, й за хвилю мене з’єднали з паном Елайджею Стерном. Нащадком роду Стернів. Особисто. Я пояснив йому ситуацію, запитав, чи не зникало його авто, і він відповів, що ні, не зникало. Я розповів про чорний «шевроне», і Стерн заявив, що на ньому зазвичай їздив його водій, коли не був на роботі. Тоді поцікавився, коли він востаннє бачив свого водія. Стерн сказав, що той пішов у відпустку. Я запитав: «А давно він пішов?» — «Кілька тижнів тому». — «А де він у відпустці?» Він відповів, що не знає. Усе це видалося мені дуже дивним.

— І як ви вчинили? — запитав Ґегаловуд.