Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 227
Жоель Діккер
— Так передали по екстреному зв’язку. Судячи з того, де стоїть судно, гадаю, авто було на майданчику і з якоїсь причини телепнулося у прірву. Молюся тільки за одне: аби лише не підлітки були… Приїхали цілуватися вночі й не поставили авто на ручне гальмо.
— О господи! — прошепотів Венслоу. — Я теж сподіваюся, що це не діти.
Він оглянув частину майданчика, що прилягала до урвища. Поміж асфальтом і початком схилу була довга смуга землі. Він пошукав сліди — видерту траву й поламану ожину в тому місці, де авто покотилося з кручі.
— Гадаєте, авто не зупинилося? — запитав він лісника.
— Авжеж. Скільки вже просять поставити загорожу. Це точно діти. Хильнули по чарчині й не загальмували. Бо тверезому треба дуже постаратися, щоб не загальмувати біля краю майданчика.
Катер завершив свою роботу й відійшов од кручі. Чоловіки побачили авто, що теліпалося на стрілі. Венслоу зв’язався по радіо з береговою охороною.
— Яке авто? — запитав він.
— «Шевроле монте-карло», — відповіли йому. — Чорний.
— «Шевроле монте-карло»? Підтвердьте, це чорний «шевроле монте-карло»?
— Підтверджую. Номери нью-гемпширські. Всередині труп. Моторошне видовище.
*
Уже дві години ми теліжилися гуркітливим службовим «крайслером» Ґегаловуда. Це було у вівторок, 22 липня 2008 року.
— Сержанте, може, я сяду за кермо?
— Тільки не ви.
— Ви дуже повільно їдете.
— Я їду обережно.
— Це не авто, сержанте, а бляшанка.
— Це авто поліції штату. Майте повагу до нього.
— Тоді це бляшанка поліції штату. Може, хоч музику ввімкнемо?
— І не мрійте, письменнику. Ми не дівчатка на прогулянці, у нас розслідування.
— Знаєте, мабуть, я напишу в книжці, що ви водите авто, як старенький дідок.
— Увімкніть музику, письменнику. І якомога гучніше. Щоб я більше вас не чув, аж поки ми приїдемо.
Я зареготав.
— Гаразд, нагадайте, що це за чоловік. Даррен…
— …Венслоу. Служив у поліції Саґамора. Його викликали, коли рибалки знайшли розбите авто з Лютером.
— Чорний «шевроле монте-карло».
— Так.
— Здуріти можна! Чому ж ніхто не побачив зв’язку?
— А я звідки знаю, письменнику. Оце і маємо з’ясувати.
— А що робить тепер Венслоу?
— Вийшов на пенсію кілька років тому. Тепер разом із двоюрідним братом тримає гараж. Ви що, записуєте?
— Так. Що сказав він вам учора по телефону?
— Та нічого особливого. Здається, здивувався. Сказав, що вдень його можна знайти в гаражі.
— А чому ви його по телефону не запитали?
— Найкраще спілкуватися віч-на-віч, письменнику. По телефону очей не видно. Це для таких слабаків, як ви.
Гараж стояв на в’їзді до Саґамора. Ми знайшли Венслоу біля старого «б’юїка»: він колупався у двигуні. Чоловік вигнав брата з кабінету, запросив нас туди, поскидав зі стільців теки зі звітністю, щоб ми могли сісти, довго мив руки над умивальником, а потім зварив кави.
— Ну? — запитав він, наливаючи нам каву. — Що таке сталося, аж до мене з’явилася поліція штату Нью-Гемпшир?
— Я вам уже вчора казав, — мовив Ґегаловуд. — Ми розслідуємо обставини смерті Ноли Келлерґан. І нас, зокрема, цікавить автокатастрофа на вашій дільниці 26 вересня 1975 року.
— Чорний «монте-карло»?