Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 185
Жоель Діккер
— Але ж ті слова написав ти?
— Так. Але…
— Ніяких «але», Маркусе!
— Я нікого не хотів образити, запевняю тебе…
— Не хотів образити? Ось я прочитаю твоє творіння! — вона розгорнула газету. — Поглянь, що тут:
— Ти ж знаєш, що це неправда…
— Але ж, бляха, тут так написано! У всіх газетах цієї клятої країни таке понаписувано! І всі це прочитають! Мої друзі, моя родина, мій чоловік!
Дженні репетувала, мов навіжена. Відвідувачі мовчки спостерігали ту сцену. Задля загального спокою я вирішив забратися звідти і подався до бібліотеки, сподіваючись знайти в особі Ерні Пінкаса спільника, який зуміє збагнути катастрофічні наслідки перебреханих уривків. Але і він не хотів мене бачити.
— Ох, та це ж великий Ґольдман! — вигукнув Пінкас. — Шукаєш, якої ще гидоти понаписувати про це містечко?
— Ерні, я сам шокований.
— Шокований? Не клей дурня. Про твою книжку всі говорять. Газети, інтернет, телебачення — лише про тебе й мова! Ти маєш бути щасливий. Принаймні сподіваюся, з тієї інформації, що для тебе накопав я, ти все зумів витиснути! Маркус Ґольдман, всемогутній бог Аврори, заявляється сюди і каже: «Мені треба взнати це, мені треба довідатися те». І навіть не подякує, буцім так і треба, буцім я на побігеньках у великого письменника Маркуса Ґольдмана. Знаєш, що я робив оцими вихідними? Мені сімдесят п’ять років, а я, щоб якось прожити, через неділю працюю в супермаркеті в Монберрі! Збираю візки на паркувальному майданчику й везу їх до входу в крамницю. Так, я нічим не уславивсь, я не зірка, як оце ти, але я маю право на дрібку поваги чи ні?
— Мені дуже шкода.
— Шкода? Та нічого тобі не шкода! Ти не знав, бо тобі це нецікаво, Марку. Тобі ніхто в Аврорі не цікавий. Усе, що тобі треба, це слава. Але вона даром не обходиться.
— Мені справді дуже шкода, Ерні. Ходімо пообідаємо разом, якщо хочеш.
— Не хочу я обідати! Хочу, щоб ти дав мені спокій! Мені треба ось книжки розставляти на полиці. Книжки — це важливо. А ти нуль.
Приголомшений, я мерщій дременув до Гусячої бухти. Маркус Ґольдман, названий син Аврори, сам того не бажаючи, зрадив свою родину. Я зателефонував Дуґласові й попросив опублікувати спростування.
— Спростування чого? Газети просто оприлюднили те, що ти понаписував. Та й книжка вже за два місяці вийде друком.
— Газети все перебрехали! Там ніщо не відповідає моїй книжці!
— Та облиш, Марку, не казися. Тобі треба зосередитися на творчості, оце важливо. Часу обмаль. Ти пам’ятаєш, ми три дні тому зустрічалися в Бостоні й ти підписав угоду на мільйон доларів і повинен менше ніж за два місяці написати книжку?
— Пам’ятаю, авжеж! Та це не означає, що я повинен писати якийсь пасквіль.
— Книжка, написана за кілька тижнів, — це книжка, написана за кілька тижнів…
— За цей час Гаррі встиг написати «Початки зла».
— Гаррі — це Гаррі… Ти розумієш, що я хочу сказати.
— Ні, не розумію.
— Він дуже великий письменник.