Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 14
Жоель Діккер
Запала довга мовчанка, аж я нарешті, зворушений до глибини душі, спитав:
— Що сталося з Нолою?
— Кепська історія, Маркусе. Вона зникла. Якось увечері в серпні 1975-го вона зникла без сліду, а перед тим її, закривавлену, бачила одна тутешня мешканка. Якщо ви відкрили скриньку, то, звісно ж, переглянули вирізки. Її так і не знайшли, і ніхто не знає, що з нею сталося.
— Жах! — прошепотів я.
Він надовго понурив голову.
— Знаєте, — озвався нарешті, — Нола змінила все моє життя. Мені вже все одно було чи стану я видатним письменником Гаррі Квебертом, я збайдужів до слави, грошей і кар’єри, аби лиш зі мною була Нола. Все, чого я досягнув потім, не мало такого значення в моєму житті, як те літо, що я пробув із Нолою.
Вперше від початку нашого знайомства я бачив Гаррі таким зворушеним. Затримавши на мені погляд, він докинув:
— Ніхто не знає про цю історію, Маркусе. Тільки ви тепер. То тримайте її в таємниці.
— Звісно.
— Пообіцяйте мені!
— Обіцяю, Гаррі! Це буде наша таємниця.
— Якщо хтось в Аврорі дізнається, що в мене була любовна історія з Нолою Келлерґан, це погубить мене…
— Гаррі, можете на мене покластися.
Ото було і все, що взнав я про Нолу Келлерґан. Не балакали ми більше ні про неї, ні про ту скриньку, та й сам я вирішив поховати цей епізод у пам’яті, навіть не підозрюючи, що через певні обставини за кілька місяців Нола знову постане у нашому житті.
Я повернувся до Нью-Йорка наприкінці березня, пробувши в Аврорі шість тижнів, але так і не зумівши розпочати новий великий роман. До кінця терміну, що надав мені Барнаскі, було ще три місяці, та я знав, що не зумію порятувати своєї кар’єри. Я зганьбився, я йшов під укіс, я почувався найнещаснішим і найбездарнішим з-поміж провідних нью-йоркських письменників. Минав час: я присвятив його, готуючись прийняти поразку. Влаштував на роботу Денізу, зав’язав контакти з адвокатами, які могли би допомогти, коли Шмід із Гансоном потягнуть мене до суду, склав перелік усіх найдорожчих моєму серцю речей, що я мав намір заховати у батьків, поки судові виконавці не постукали до мене у двері. Насилу розпочався той фатальний липень, коли мене мали повести на розправу, я заходився лічити дні, що лишилися до моєї письменницької смерті: ось іще тридцять днів, потім мене попровадять до кабінету Барнаскі — й гаплик. Зворотний відлік уже розпочався. Я й гадки не мав, що одна драматична подія цілком змінить ту ситуацію.
Це сталося в четвер 12 червня 2008 року. Цілісінький ранок я сидів удома, читав собі у вітальні. Надворі було тепло, але й вогко: вже три дні в Нью-Йорку сіялася дрібна мжичка. О першій пополудні задзеленчав телефон. Я взяв слухавку, та спершу мені здалося, ніби на тому кінці дроту нікого нема. Потім я почув, як хтось здушено заридав.