Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 108

— Шампанського? — запитав він.

— Е-е, правду кажучи, я не дуже його полюбляю, — відказав Гаррі. — Хіба що пива, якщо у вас є…

— Аякже! — по-простацькому вигукнув Роберт.

Він дуже добре знався на пиві. Мав навіть книжку про всі сорти пива, які варять в Америці. Побіг до холодильника взяти дві холодні пляшки, а дорогою гукнув своїм «паням» на другому поверсі, що не-такий-уже-й-великий Гаррі Квеберт нарешті прийшов. Чоловіки посідали під маркізою, засукавши рукави сорочок, цокнулися пляшками і заговорили про автомобілі.

— Чому у вас «монте-карло»? — запитав Роберт. — Тобто я хочу сказати, з вашими грошенятами могли б купити будь-яку модель, а обрали «монте-карло»…

— Вона спортивна і водночас практична. Та й дизайн мені до вподоби.

— Мені теж! Торік я мало її не придбав!

— Чому ж не придбали?

— Жінка не захотіла.

— Треба було спершу купити, а тоді вже питати.

Роберт зареготав: цей Квеберт, виявляється, геть простий, привітний і, головне, дуже симпатичний. Тієї ж хвилини на ґанок вибігла Тамара, в руках у неї було те, що вона купила в крамниці: тарілка з нарізаним салом і м’ясивом. «Добридень, пане Квеберте! — проспівала вона. — Ласкаво просимо! Хочете свинини?» Гаррі поздоровкався і взяв трохи шинки. Побачивши, як гість наминає шинку, вона відчула солодке полегшення. Ідеальний чоловік — не мурин і не жид.

Оговтавшись, вона побачила, що Роберт зняв краватку й вони обидва цмулять пиво просто з пляшок.

— Що це ви робите? Ви не п’єте шампанського? А ти, Роберте, чому такий розхристаний?

— Та гаряче мені! — жалібно проскиглив Роберт.

— А мені більше пиво подобається, — відказав Гаррі.

І тоді вийшла Дженні в своїй вечірній сукні, занадто чепурна, та все ж зваблива.

Тимчасом у домі на Террас-авеню, 245, отець Келлерґан увійшов до доньчиної кімнати і побачив, що вона плаче.

— Що сталося, люба?

— Ох, тату, мені так сумно…

— Чому?

— Через маму…

— Не кажи такого…

Нола сиділа долі з заплаканими очима. Панотцеві стало її шкода.

— Ходімо в кіно, га? — запропонував він, щоб утішити дочку. — Ти, я і величезний пакет попкорну! Сеанс о четвертій, ми ще встигаємо.

— Моя Дженні — особливе дівча, — казала Тамара, поки Роберт, скориставшись тим, що жінка відвернулася, маламурив ковбасу. — Уявляєте, вона вже в десять років перемагала на всіх місцевих конкурсах краси. Дженні, люба, ти пам’ятаєш?

— Так, мамо, — зітхнула Дженні. Їй було ніяково.

— Може, подивимося альбоми зі світлинами? — запропонував Роберт із напханим ротом, згадавши сценарій, який змусила вивчити дружина.

— Авжеж! Альбоми! — вигукнула Тамара.

І відразу ж принесла цілу купу альбомів, що відбивали перші двадцять чотири роки існування Дженні на світі. Гортаючи сторінки, вона весь час вигукувала: «А хто ця чудова дівчинка?» — «Дженні!» — відповідали вони з Робертом.