Читать «Правда про справу Гаррі Квеберта» онлайн - страница 104
Жоель Діккер
Вони знали, що віднині писати означало — кохати, тому що їм не судилося бути разом. Вони цілуватимуть папір, як прагнули цілувати одне одного, вони чекатимуть пошти, як чекали б одне одного на пероні вокзалу.
Часом він ховався на розі її вулиці, так, щоб ніхто не побачив, і чекав, коли прийде листоноша. Він дивився, як вона вибігає з хати і кидається до поштової скриньки, щоб узяти дорогого листа. Вона жила тільки заради цих слів кохання. Чудесна і трагічна сцена: кохання було їхнім найбільшим, але недосяжним скарбом.
Дорогою до Монберрі є невеличке озеро, про яке знають усі місцеві мешканці; спекотної пори там повнісінько родин і дітлахів із літніх таборів. Люди сходяться туди від самісінького ранку: береги рясніють пляжними килимками і парасольками, під якими сидять батьки, поки їхні діти галасливо купаються в зеленій літеплій воді з клаптями піни там, куди течією зносить сміття від пікніків. Відколи якась дитина нахромилася на використаний шприц, покинутий на березі, — було це років зо два тому, — міська влада Монберрі постаралася облаштувати територію довкола озера. З’явилися столи для пікніків і барбекю, щоб ніхто вже не розпалював багать, що перетворювали зелений моріжок на місячний пейзаж, значно побільшало смітників, поставили збірні вбиральні, розширили і бетонний паркувальний майданчик біля берега, а від червня до серпня бригада прибиральників щодня збирала на пляжі відходи, презервативи і собаче лайно.