Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 268

Мері з полегшенням зітхнула й побігла виконувати розпорядження.

Містер Піквік обійшов два — три рази круг кімнати і, потираючи собі лівою рукою підборіддя, здавалося, заглибився в думки.

— Ну, що ж, — лагідним, але трохи сумним тоном сказав він нарешті, — це — найкращий спосіб, яким я можу винагородити його прихильність до мене та вірність. Хай воно буде так. Така вже доля старої самотньої людини, що всі, хто оточує її, прив'язуються до когось іншого і кидають її. Я не маю ніякого права чекати, що зі мною буде інакше. Ні, ні, — веселіше вже додав містер Піквік, — то були б невдячність і себелюбство. Мушу почувати себе щасливим, мавши нагоду так добре влаштувати його. Та я й щасливий. Безперечно щасливий.

Містер Піквік так поринув у ці міркування, що стук у двері повторився три чи чотири рази, перше ніж він почув його. Поквапливо сівши й прибравши свого звичайного милого вигляду, він дав проханий дозвіл, і до кімнати вступив Сем Веллер у супроводі батька.

— Радий, що ви повернулися, Сем, — привітав його містер Піквік. — Як ся маєте, містер Веллер?

— Дуже, добре, дякую, сер, — відповів удівець. — Сподіваюся, ви здорові, сер?

— Спасибі, цілком здоровий, — сказав містер Піквік.

— Я хотів перебалакати з вами, сер, якби ви могли ласкаво приділити мені хоч п’ять хвилинок, сер.

— З охотою приділю, — відповів містер Піквік. — Дайте стілець вашому батькові, Сем.

— Спасибі, Семі, я вже й сам підцупив, — сказав містер Веллер, беручи стілець. — Надзвичайно гарна година, сер, — зауважив старий джентльмен і сів, поставивши капелюх на підлогу коло себе.

— Чудова, — погодився містер Піквік. — Саме літня.

— Я й кажу, — сезонна година, сер, — ствердив містер Веллер. Тут старого джентльмена напав страшенний кашель, а коли напад минувся, він почав хитати головою та підморгувати до свого сина і зробив навіть кілька загрозливих жестів, чого Сем Веллер уперто не хотів бачити.

Помітивши, що старий джентльмен почуває себе трохи ніяково, містер Піквік удав, ніби розрізає аркуші книги, яка лежала коло нього, і терпляче чекав, поки містер Веллер дійде мети свого візиту.

— Ніколи не бачив я такого дражливого хлопця як ти, Семі, — обурено глянув на сина містер Веллер, — ніколи за життя мого.

— А що ж він робить, містер Веллер? — спитав містер Піквік.

— Він не хоче починати, сер, — пояснив містер Веллер. — Знає, що я не здатний висловлюватися як слід, коли йдеться про щось особливе, і стоїть собі та дивиться на мене, відбираючи ваш дорогоцінний час і роблячи з мене справжній спектакль, замість допомогти бодай єдиним складом. Це не по — синівському, Семі, — сказав містер Веллер, витираючи лоба, — і дуже далеко від того.

— Ти ж сказав, що сам говоритимеш, — боронився Сем. — Звідки міг я знати, що ти пропадеш з самого початку.

— Ти мусив бачити, що я неспроможний говорити, — відповів батько. — Я збочив з вірного шляху, зі мною скоїлися різні неприємності, а ти не допомагаєш мені. Мені соромно за тебе, Семі.

— Річ у тім, сер, — злегка вклонившися, сказав Сем, — що хазяїн забрав з банку свої гроші.