Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 26
Чарлз Дікенс
— Правильно, — погодився містер Піквік. — Чи не поїхали б ви верхи, Вінкл?
В глибині душі містер Вінкл був дуже непевний щодо своїх кавалерійських здібностей, але, не бажаючи виносити на явність свої сумніви, мужньо відповів:
— Звичайно; і з величезною охотою.
Містер Вінкл наражав свою долю на велику небезпеку, але вороття вже не було.
— Тоді нехай коні будуть тут на одинадцяту, — наказав містер Піквік.
— Слухаю, сер, — відповів слуга.
Поснідавши, подорожні порозходились по своїх кімнатах, щоб узяти по зміні білизни для майбутньої експедиції.
Закінчивши свої приготування, містер Піквік зійшов у буфет і почав розглядати прохожих. Незабаром слуга доповів, що шарабан подано, і слова його ствердив сам екіпаж, з’явившись перед вікнами кімнати.
То був курйозний невеличкий ящик на чотирьох колесах, з низьким сидінням на дві особи ззаду і з високим передком для одного, запряжений здоровенним гнідим конем з надзвичайно несиметричним скелетом. Поруч із екіпажем стояв конюх, тримаючи за поводи другого величезного коня — очевидно, близького родича першого, засідланого для містера Вінкла.
— Чорт побери! — скрикнув містер Піквік, коли вони були вже на вулиці й дивилися, як укладають їхні речі. — Хто ж правитиме? Я про це й не подумав.
— А хто ж, як не ви? — сказав містер Тапмен.
— Звичайно, — приєднався містер Снодграс.
— Я! — зойкнув містер Піквік.
— Не бійтесь, сер, — сказав конюх. — Він зовсім тихий. З ним І дитина впорається.
— Ви кажете — він не лякається? — спитав містер Піквік.
— Лякається! Він не злякався б, зустрівши цілий вагон мавп Із обпаленими хвостами.
Заперечувати останні слова не можна було. Містер Тапмен і містер Снодграс сіли в шарабан. Містер Піквік вибрався на своє сідало і сперся ногами на спеціально влаштовану для цього жердину.
— Ну, Блискотючий Вільям, — удався до свого помічника конюх, — давай джентльменові віжки. — «Блискотючий Вільям" — так, імовірно, звали його через його пригладжене волосся та лиснюче обличчя — вклав віжки у ліву руку містера Піквіка, а конюх тим часом всував йому в праву батіг.
— Но! — крикнув містер Піквік на велетенське чотириноге, що виявило виразне бажання податись назад у вікно буфету.
— Но! — вторували з шарабана містер Тапмен і містер Снодграс.
— Це він бавиться, джентльмени, — заспокоював конюх. — Подерж коня, Вільям. — Помічник стримав норовисту тварину, а головний конюх допомагав тим часом добратись до сідла містерові Вінклу.
— Не з того боку, прошу, сер.
— Дивно буде, як джентльмен не дасть кумеля не з того боку, — шепнув насмішкуватий хлопчисько до невимовно задоволеного цим видовищем слуги.
Поінструктований містер Вінкл сп’явся на сідло з такими труднощами, ніби ліз на борт військового судна.
— Все гаразд? — спитав містер Піквік, в душі переконаний, що все — негаразд.
— Гаразд, — невпевнено відповів містер Вінкл.
— Пустіть його, сер! —крикнув конюх. — Натягніть віжки, сер! — І шарабан з містером Піквіком на передку, і верховий кінь з містером Вінклем на спині зрушили з місця на загальну втіху цілої вулиці.