Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 25

— Надзвичайна натура, — здивувався містер Піквік.

— Авжеж… надзвичайна, — відповів містер Вордл. — Я пишаюся цим хлопцем і не хотів би втратити його ні за що в світі. Він — справжнє диво природи. Ну, Джо, забирай тарілки та відкрий ще одну пляшку. Чуєш?

Гладкий хлопець устав, розплющив очі, проковтнув величезну скибу пирога, — він почав жувати її перед тим, як заснув востаннє, — спроквола виконав наказ свого пана і почав укладати назад посуд та залишки страв, жадібним поглядом проводжаючи кожен кусень. Нову пляшку відкрили й хутко спорожнили. Потім кіш знову примоцювали до задка екіпажу; хлопець сів на передок.

Тим часом військові вправи відновились. Окуляри та підзорна труба знову були пущені в діло. Знову ойкали та верещали жінки, гримали й торохкотіли гармати. Нарешті, на превелику втіху всіх, запалили міну, і солдати розійшлися по казармах.

— Отже, — сказав старий джентльмен, стискуючи руку містерові Піквіку й підсумовуючи попередні розмови, — отже, завтра ви в нас будете?

— Неодмінно, — відповів містер Піквік.

— Адресу ви знаєте?

— Мейнорська ферма, Дінглі-Дел, — сказав містер Піквік, глянувши в свою записну книжку.

— Правильно, — погодився старий джентльмен. — Майте на увазі, що менш як через тиждень я вас не випущу, і покажу все, на що слід подивитися. Коли вже ви хочете пожити на селі, приїздіть до мене. Матимете села досхочу. Джо! Клятий хлопець знову спить! Джо, поможи Томові запрягти коні.

Коні запрягли; кучер сів на своє місце; гладкий хлопець на своє; останні привітання — і екіпаж покотив. Піквікці обернулися ще раз глянути на нього. Сонце сідало і, кидаючи своє проміння на їхніх нових знайомих, освітило й постать гладкого хлопця. Голова його звисла на груди, і він знову заснув.

РОЗДІЛ V,

де оповідається, між іншим, як містер Піквік учився правити конем, а містер Вінкл — їздити верхи, і що з того вийшло.

Перший вечір на Мейнорській фермі.

На другий день, повернувшись до готелю після ранішньої прогулянки, містер Піквік застав своїх компаньйонів уже на ногах. Вони чекали на нього, щоб сісти до столу, де стояв спокусливий сніданок. По його приході яйця, шинка, чай, кофе й сендвічі почали зникати із швидкістю, що свідчила і про добру якість страв, і про гарні апетити споживачів.

— А як же поїдемо ми на Мейнорську ферму? — спитав містер Піквік.

— Мабуть, найкраще було б порадитися з слугою? — сказав містер Тапмен.

— Дінглі — Дел, джентльмени? — відповів запрошений зараз же слуга. — П’ятнадцять миль… дорога вибоїста… привести кабріолет, сер?

— У кабріолет влізе тільки двоє, — сказав містер Піквік.

— Правда, сер… Прошу пробачити, сер… Тоді, може, в шарабані, сер… Два місця ззаду, одне на передку для того, хто править… О, вибачте, сер, це знову ж таки тільки для трьох.

— Що ж його робити? — спитав містер Снодграс.

— Може, хто із вас захоче поїхати верхи, сер? — висловив думку слуга, дивлячись на містера Вінкла. — Чудові верхові коні, сер… А хтось з людей містера Вордла, бувши в Рочестері, приведе коня назад, сер.