Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 255

— Він хоче сказати, — пояснив Джоб, — що, коли не помре від пропасниці, він сплатить увесь свій борг.

І якщо він житиме, він зробить це, містер Піквік.

Я сам догляну за ним. Я знаю, що він сплатить, сер, — упевнено промовив Джоб. — Ладен заприсягатися, що сплатить.

— Ну, добре, — засміявся маленький чоловічок. — Передайте цього листа ліверпульському агентові і дозвольте мені порадити вам, джентльмени, шануватися там, в Індії. Якщо ви не використаєте цієї можливості, вас обох треба буде повісити. І вас повісять таки, маю надію. А тепер залиште нас удвох з містером Піквіком, бо нам треба порадитись у багатьох дуже важливих справах. — По цих словах містер Перкер глянув на двері, даючи зрозуміти, що хотів би якомога скоротити момент прощання.

Містер Джінгл не затримався довго. Кількома словами він подякував маленькому аторнеєві за його люб’язну допомогу і, повернувшись до свого добродійника, кілька секунд стояв мовчки, не знаючи, що сказати. Джоб Тротер вивів його з клопоту: віддавши низенький поклін містерові Піквіку, він обережно взяв приятеля під руку і разом із ним вийшов з кабінету.

— Достойна пара! — сказав Перкер, коли двері за ними зачинилися.

— Сподіваюсь, вони справді будуть достойними людьми, — відізвався містер Піквік. — Як ви думаєте, є шанси на їх виправлення?

Перкер скептично знизав плечима, але, побачивши стривожене лице містера Піквіка, сказав:

— Звичайно, шанси є. Зараз вони безперечно каються, але у них свіжі ще спогади про недавно пережиті страждання. Що буде далі, коли вони зблякнуть, — цього ні я, ні ви не скажемо. А втім, шановний сер, — додав Перкер, поклавши руку на плече містерові Піквіку, — ваш вчинок гідний пошани, хоч би які були його результати.

Висловивши такі думки з хвилюванням і серйозністю, звичайно не властивими юристам, Перкер присунув свій стілець до конторки і вислухав оповідь містера Піквіка про нездатливість старого містера Вінкла.

— Дайте йому тиждень часу, — сказав Перкер, з пророчим виглядом хитаючи головою.

— Ви думаєте, він змінить своє рішення?

— Думаю, що змінить, — відповів Перкер. — Коли ж цього не станеться, ми повинні вплинути на нього з допомогою молодої леді. З цього б і почав інший на вашому місці.

Тут з суміжної кімнати почулися голоси, і Лаутен постукав у двері кабінету.

— Можна! — крикнув маленький чоловічок.

Клерк увійшов і з таємничим виглядом зачинив за собою двері.

— В чім річ? — спитав Перкер.

— Вас хочуть бачити, сер.

— Кого?

Лаутен глянув на містера Піквіка й кашлянув.

— Хто хоче бачити мене? Чи вам позакладало, Лаутен?

— Та ні, сер, — відповів клерк. — Це Додсон і Фог із ним.

— Чорт бери! — крикнув маленький чоловічок, подивившись на годинника, — я ж сам просив' їх бути тут пів на дванадцяту, щоб улаштувати вашу справу, Піквік. Вони повинні принести мені точний рахунок усіх витрат. Дуже неприємно, дорогий сер. Що ж його нам робити? Може, ви перебудете хвилиночку в суміжній кімнаті?

Суміжна кімната була те саме приміщення, де чекали пани Додсон і Фог, і містер Піквік волів залишитися в кабінеті, надто тому, що не йому було соромно дивитись на славетних аторнеїв, а вони мусили червоніти, бачивши його.