Читать «Посмертні записки Піквікського клубу» онлайн - страница 254

— О, більше, ніж дурний: просто йолоп, — зневажливо промовив Лаутен. — Він базікає, що це його єдиний друг, і що вони страх як звикли один до одного, і плете всіляку подібну дурницю. Дружба, певними сторонами, дуже гарна річ. Приміром, у Прикорні, всі ми — друзі та приятелі за грогом, що за нього кожен платить сам. Але на біса робити собі прикрості задля іншого? У чоловіка мають бути лише дві прихильності: номер перший — до першої особи однини; і другий — до дам. Ось як я думаю. Ха-ха-ха! — Слова свої містер Лаутен закінчив сміхом— напіввеселим, напівглузливим, але передчасно увірвав його, почувши на сходах ходу Перкера. При наближенні його він із дивною спритністю зскочив на свій високий табурет і почав завзято писати.

Зустріч містера Піквіка з його досвідченим радником була надзвичайно тепла й сердечна. Не встиг ще клієнт умоститися зручніше в кріслі аторнея, як у двері кабінету постукали, і чийсь голос спитав, чи можна поговорити з містером Перкером.

— А, та це ж один з наших волоцюг — приятелів, — сказав містер Перкер. — Сам Джінгл, дорогий мій сер. Хочете побачити його?

— Як вам здається? — завагався наш герой.

— Я думаю, це було б краще. Заходьте сюди, сер; заходьте, хто там є.

Підкоряючись такому не дуже чемному запрошенню, містер Джінгл із Джобом увійшли до кабінету, але, побачивши містера Піквіка, замішались і спинилися.

— Ну, — сказав Перкер, — знаєте ви цього джентльмена?

— Маю всі підстави бути знайомим, — відповів містер Джінгл. — Містер Піквік… глибоко зобов’язаний… врятував життя… зробив людину з мене… ніколи не шкодуватиме, сер.

— Мені дуже приємно чути це, — сказав містер Піквік, — У вас тепер значно кращий вигляд.

— Дякуючи вам, сер… величезні зміни… тюрма його величності… нездорова місцевість… дуже, — задріботів Джінгл, похитуючи головою. Він був охайно й пристойно одягнений, так само як і Джоб, що стояв поруч нього і пильно дивився на містера Піквіка.

— Коли вони їдуть до Ліверпуля? — спитав містер Піквік у Перкера.

— Сьогодні ввечері, сер; о сьомій годині,— ступив Джоб крок наперед. — їдемо диліжансом, що вирушає з Сіті, сер.

— Білети вже взяли?

— Квитки у нас, сер, — одповів Джоб.

— Отже, ви твердо вирішили їхати?

— Остаточно, сер.

— Речі, потрібні для Джінгла, я купив йому, утримавши частину його платні за перший квартал, — звернувся до містера Піквіка Перкер. — Протягом року він спроможеться сплатити все. Я проти того, щоб ви допомагали йому, дорогий сер. Тепер все залежатиме тільки від нього самого — від його ретельності й доброї поведінки.

— Безперечно, — згодився дуже рішуче Джінгл, — розумна голова… людина практична… цілком правильно… абсолютно.

— Задовольнити його кредиторів, викупити в лихваря його вбрання, заплатити за нього у тюрмі і квиток до Ліверпуля, — вів далі містер Перкер, не звертаючи на Джінгла ніякої уваги, — коштувало вже вам понад п’ятдесят фунтів, дорогий мій сер.

— Гроші не загинуть, — поквапився Джінгл. — Плачу все… по-діловому… готівкою… до останнього фарсинга… хіба жовта пропасниця… нічого не поробиш… якщо ні…— тут містер Джінгл зробив паузу, енергійно стукнув кулаком по своєму капелюху, підніс до очей руку й сів.