Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 12
Лідія Гулько
Вклинився в розмову князь Євстахій, місце якого поруч із ратеводою:
— Поодинці не зможе, а коли об’єднаємося, то зможемо. Товариші, друзі, не пустимо ворога в свої поселення і землі.
— Кожний хай сам дбає про свою голову, — буркнув Агафірс і нервово струснув фарбованим, яскраво-синім чубом.
— Моя хата скраю, — піддакнув бритоголовий чолов’яга зі страхітливими вусами. Тавр.
Гості кидали підохочувальні позирки один на одного. Хто перший осадить господарів, друзяки?
– І чого, скажіть, Перс рухається шляхом, який приведе його до ваших степів? — глузливо спитав Тавр, накручуючи на палець смоляного вуса.
— Звісно, чого… Щоб захопити наші землі, а людей і худобину взяти в полон, — спокійно пояснив князь Євстахій.
Тавр кинув мучити вуса. Світив навсібіч зубами.
— А мої люди розказують інше.
— Мої теж кажуть: Дарій іде, щоб помститися за грабунки і шкоду, яку чинили ваші пращури, — підтримав Тавра знову Агафірс, товстун з білим обличчям і намальованими бровами. Мочка одного вуха в царя довша через масивну золоту сережку, що лежить на покатому плечі. — Ви вдерлися в їхні землі без нашої участі. Панували там доти, доки вам дозволяло мідійське божество. Це божество наразі примушує персів відплатити вам тим же. Ми і тоді не заподіяли ніякої шкоди цим мужам і тепер не станемо першими їм бити. Тому залишаємося вдома.
— Правильно. Перси ідуть не на нас, а на винуватців несправедливості, — підтримав Агафірса Меланхлен, що висунув дзьобатого носа з плаща.
Скопасіс, що сидів навпроти Меланхлена, задумливо смикав пасма рудої бороди. Розтулив рота, щоб заперечити. Але враз підхопився Невр. Лихим вогнем дихали його очі. Невр кричав і шалено розмахував кулаком:
— Це ваші предки розбили Мідію і перетворили зали царського палацу на конюшні. Вивезли золоті та срібні вироби, коштовні тканини. Грабували храми, а статуї богів розбивали…
— Не вигадуй. Такого не було, — хором заперечували скіфські вожді.
Прибулі посхоплювалися з подушок.
— Було, було таке, нам розказали… — шуміли.
— Ті, що розказували, брехуни і паплюжники, — гнули своєї господарі.
— Розказували перські гінці. Вони нам пояснили, що йдуть на кривдників своїх пращурів. Перси нас не чіпатимуть, — низьким басом відгукнувся похмурий на видляд Андрофаг, біля якого ніхто не сидів.
— То ви у зговорі з персами? — жахнулися скіфи.
Гості пропустили запитання мимо вух. Знай кричали своє:
— Ви постійно непокоїли наші племена.
— Нападали, як гієни.
— Вимітали дочиста продукти і забирали наше добро.
— До богів дійшли наші плачі. Вони наслали на вас помсту в образі перського ведмедя.
Скіфи щиросердо виправдовувалися:
— Ви теж нас рубали. Жінок наших брали у полон. Теж палили і громили наші кочовища.
Проте гості не чули господарів. Галасували і звинувачували їх у всіх своїх бідах. Серед несусвітнього гамору підвівся теосець Фанагор. Молодий, з кучерявим чубом чоловік вихопив ріжок і щодуху в нього дув. Потім пронизливо крикнув:
— Увага! Я усіх вас тихо слухав. Вислухайте зараз мене.
Неординарною поведінкою Фанагор домігся свого. Усі стихли, загострили слух.