Читать «Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна» онлайн - страница 12

Лідія Гулько

Вклинився в розмову князь Євстахій, місце якого поруч із ратеводою:

— Поодинці не зможе, а коли об’єднаємося, то зможемо. Товариші, друзі, не пустимо ворога в свої поселення і землі.

— Кожний хай сам дбає про свою голову, — буркнув Агафірс і нервово струснув фарбованим, яскраво-синім чубом.

— Моя хата скраю, — піддакнув бритоголовий чолов’яга зі страхітливими вусами. Тавр.

Гості кидали підохочувальні позирки один на одного. Хто перший осадить господарів, друзяки?

– І чого, скажіть, Перс рухається шляхом, який приведе його до ваших степів? — глузливо спитав Тавр, накручуючи на палець смоляного вуса.

— Звісно, чого… Щоб захопити наші землі, а людей і худобину взяти в полон, — спокійно пояснив князь Євстахій.

Тавр кинув мучити вуса. Світив навсібіч зубами.

— А мої люди розказують інше.

— Мої теж кажуть: Дарій іде, щоб помститися за грабунки і шкоду, яку чинили ваші пращури, — підтримав Тавра знову Агафірс, товстун з білим обличчям і намальованими бровами. Мочка одного вуха в царя довша через масивну золоту сережку, що лежить на покатому плечі. — Ви вдерлися в їхні землі без нашої участі. Панували там доти, доки вам дозволяло мідійське божество. Це божество наразі примушує персів відплатити вам тим же. Ми і тоді не заподіяли ніякої шкоди цим мужам і тепер не станемо першими їм бити. Тому залишаємося вдома.

— Правильно. Перси ідуть не на нас, а на винуватців несправедливості, — підтримав Агафірса Меланхлен, що висунув дзьобатого носа з плаща.

Скопасіс, що сидів навпроти Меланхлена, задумливо смикав пасма рудої бороди. Розтулив рота, щоб заперечити. Але враз підхопився Невр. Лихим вогнем дихали його очі. Невр кричав і шалено розмахував кулаком:

— Це ваші предки розбили Мідію і перетворили зали царського палацу на конюшні. Вивезли золоті та срібні вироби, коштовні тканини. Грабували храми, а статуї богів розбивали…

— Не вигадуй. Такого не було, — хором заперечували скіфські вожді.

Прибулі посхоплювалися з подушок.

— Було, було таке, нам розказали… — шуміли.

— Ті, що розказували, брехуни і паплюжники, — гнули своєї господарі.

— Розказували перські гінці. Вони нам пояснили, що йдуть на кривдників своїх пращурів. Перси нас не чіпатимуть, — низьким басом відгукнувся похмурий на видляд Андрофаг, біля якого ніхто не сидів.

— То ви у зговорі з персами? — жахнулися скіфи.

Гості пропустили запитання мимо вух. Знай кричали своє:

— Ви постійно непокоїли наші племена.

— Нападали, як гієни.

— Вимітали дочиста продукти і забирали наше добро.

— До богів дійшли наші плачі. Вони наслали на вас помсту в образі перського ведмедя.

Скіфи щиросердо виправдовувалися:

— Ви теж нас рубали. Жінок наших брали у полон. Теж палили і громили наші кочовища.

Проте гості не чули господарів. Галасували і звинувачували їх у всіх своїх бідах. Серед несусвітнього гамору підвівся теосець Фанагор. Молодий, з кучерявим чубом чоловік вихопив ріжок і щодуху в нього дув. Потім пронизливо крикнув:

— Увага! Я усіх вас тихо слухав. Вислухайте зараз мене.

Неординарною поведінкою Фанагор домігся свого. Усі стихли, загострили слух.